Часто буває так, що в Церкві й у світі люди не надто високо цінують харизму зцілення.
Якщо особа глибоко й правильно не пізнала її, то відмовляється визнати цей дар харизмою. Якщо правильно не зрозуміла її, то кидає харизму до того самого мішка, в якому лежать дивні, нераціональні оздоровлення, котрі не мають жодного зв’язку з християнським життям, але дуже подобаються суспільству. Якщо ж неправильно сприйняла цей дар, то не зможе помітити його добродійств і тих перспектив, які вони відкривають перед нами.
Слідство в справі харизм
Зробімо перший висновок, який не для всіх буде очевидним: харизма зцілення існує і її можна пізнати… Але що таке харизма взагалі?
Визначення, сформульоване на основі богослов’я духовности, каже нам, що йдеться про благодать, якою Святий Дух обдаровує конкретну особу (або групу осіб), щоб зміцнити віру серед вірних або привернути увагу нехристиян до об’явленої правди. Отож, будь-яка автентична харизматична діяльність підпорядкована євангелізацїї, проявляючись – з огляду на людей – у різних варіянтах.
Незважаючи на форми свого зовнішнього прояву, ця Божа благодать, яку отримує конкретна особа, має декілька специфічних рис:
- людина отримує її задарма, тобто, інакше кажучи, “незаслужено”: Божа благодать жодним чином не залежить від ступеня святости особи, яка її одержує; помічено також, що вона проявляється в людей, які вже якимось чином беруть участь у житті Церкви або виконують якусь місію, для котрої ця харизма буде цінною допомогою;
- є “тимчасовою”, тобто, інакше кажучи, можливість використовувати її ніколи не дається людині “на постійно”, навіть якщо отримана харизма може стати харизматичним служінням (але його теж можна здійснювати лише в конкретних ситуаціях);
- людина якимось чином відчуває її. Через цю рису деякі християнські або нехристиянські мислителі не надто добре ставляться до харизм. Благодать, яку людина відчуває, – це благодать, котра, походячи від Святого Духа, стає явно відчутною для людських чуттів (зору, слуху, дотику тощо). Таким чином, людина відчуває фізичне чи психічне зцілення, оскільки воно приносить відчутне полегшення хворому, а також через те, що інші можуть побачити в ньому (наприклад, за посередництвом свідчень) конкретну дію Христової благодаті.
* * *
Колись я познайомився з Джекі, канадкою з незвичайною біографією. Двадцять років тому вона вийшла заміж за банкіра й у своєму шлюбі зіткнулася з великими труднощами; аж ніяк не вела зразкового, з погляду моралі, способу життя, хоча була католичкою. Щоб на певний час вирватися з задушливої атмосфери родинного дому, поїхала на Сан Домінго на реколекції. Їх мав проводити якийсь Еміліян Тардиф, про якого ніколи раніше не чула. Тема (“Радість, яку відчуває людина, отримавши Ісусове зцілення”), безперечно, певною мірою вплинула на її вибір. Але, правду кажучи, більше вона прагнула насолодитися приємним життям у чотиризірковому “Гілтоні” з приватним пляжем, на якому – що цікаво – й відбувалися реколекції.
Здивована наукою отця Тардифа й, ще більше, не відомою їй досі практикою покладання рук під час заступницької молитви, жінка впродовж перших днів трималася віддалік. Одного пополудня, коли учасники реколекцій мали вільний час, позичила джипа й вирушила вглиб острова на пошуки польової лікарні – перед від’їздом з дому знайомий хірург попросив її передати одному лікареві, який працював у цих краях, допомагаючи місцевим мешканцям, медичні інструменти, потрібні дія проведення операцій.
Коли приїхала до лікарні, їй сказали, що лікар буде лише за годину. Жінка була змушена чекати. Вона почала розглядатися навколо й побачила хворих людей, що лежали на глиняній долівці, у дуже примітивних умовах. Серед недужих було багато осіб, які страждали на різні форми паралічу. Коли початкова відраза, яку викликала в неї ця картина, ослабла, Джекі відчула, як її огортає зворушення, підсилене прагненням помолитися за них. Але вона не вміла молитися! Пригадавши собі, як два дні тому спостерігала за покладенням рук, несміливо підійшла до першого з недужих, просто поклала долоню йому на плече й почала бурмотіти: “Ісусе, зроби щось для нього”. Після цього швидко перейшла до іншого хворого. Так повторювала цю коротку, але щиру молитву над усіма людьми, які лежали на подвір’ї.
Можна вважати таку поведінку інфантильною, гротесковою чи навіть “одержимою” (у негативному значенні цього слова)… та все ж через півгодини в десяти осіб з’явилися перші ознаки зцілення, а деякі спаралізовані почали ходити. Лікар, який повернувся з об’їзду, остовпів… Чудо! Велике свято на лікарняному подвір’ї!
Джекі було даровано харизму зцілення з огляду на обставини, в яких опинилася. То була явна, виразно відчутна благодать, яка проявилася впродовж певного відрізку часу (пізніше часто молилася за хворих за інших обставин, але без видимих результатів зцілення) й незаслужена (адже не була “переконаною християнкою”; стала нею після цієї події). Слід визнати, що те, що пережила Джекі в харизматичній площині, трапляється доволі рідко. Автентична харизма зцілення частіше проявляється в такій формі, яка повторюється в часі. Однак Божа мудрість обдаровує нас згідно з власними вподобаннями.
* * *
Ось як насправді виглядає дійсність харизми зцілення: людину, таку, як усі, без аури святости й богословського диплома, схожу на будь-яку іншу хрещену особу, запрошують узяти участь у молитві (зокрема) за хворих. А її молитва незбагненним чином приносить видимі плоди у вигляді Божої відповіді, тобто зцілення.
Таким є цей Божий дар, який називається харизмою зцілення, щоб ми зрозуміли, що Божа сила проявляється за посередництвом людської слабкости.