1) Порушення Божої заповіді (Бут. 3:1-7)
3:1. Використавши Дракона східної мітології як символ богоборчих сил, спокусникові людини біблійні автори теж надали подобу змія. Змій був символом поганських богів родючости, культ яких так часто спокушав ізраїльтян. Релігійний злочин (порушення волі Творця) пов’язаний у Бут. із емблемою язичництва. Те, що до дня прокляття змій мав ноги, ще більше пов’язує його образ із жахливим уособленням зла в східній символіці. Однак вірш 1 наголошує, що змій – не самостійне начало, а Боже створіння, яке виступило проти Творця (див. Об. 12:9-10). Запитання, яке поставив жінці, – це наклеп на Бога. 3:4-5. Основний мотив порушення заповіді – прагнення «бути, як боги», й, оминаючи Творця, користуватися владою над світом («бути, як Елогім» можна також перекласти «бути, як Бог»). Проте множина ймовірніша. «Елогім» означає не лише Бога, а й загалом надприродних істот (Пс. 82 [81]:1).
Дехто з тлумачів Біблії наголошує на моральному аспекті падіння. На їхню думку, скуштувавши плід з Дерева Пізнання добра й зла, людина почала послуговуватися своїми критеріями, вирішуючи, що є добро, а що – зло. 3:7. «Нагі…» – зазіхнувши на автономну владу, людина сама опинилася під владою природних сил (чуттєвість). Усвідомивши це, вона вперше відчула сором. У Бут. 2:17 ідеться про духовну смерть (гріх) і втрату безсмертя. «Як відокремлення душі від тіла є смертю тіла, так відокремлення Бога від душі є смертю душі» (св. Григорій Палама. Про пристрасті й чесноти. 4. «Добротолюбіє», т. 5).
2) Викриття людини (Бут. 3:8-13)
Ні чоловік, ні жінка не хочуть визнавати своєї провини: чоловік звинувачує жінку, а жінка – змія.
3) Наслідки розриву з Богом (Бут. 3:14-19)
Гл. 3. Сам гріх містить у собі покарання. Змій покараний своєю підступністю, жінка – чоловіком, людина – землею. Тут – указівка на фатальну взаємозалежність гріховности та її наслідків. 3:15. Людина приречена постійно боротися з демонічними силами, вмовлянням яких піддалася (Рим. 7:15-20). У тому, що людина вражатиме змія в голову, учителі Церкви бачать натяк на майбутню перемогу над Сатаною; у цьому сенсі «потомство жінки», тобто нащадки жінки, – це вже не просто рід людський, а – Месія. 3:16. Спотворена природа людини, порушена гармонія між статями й між людьми загалом. 3:18. Порушена гармонія між людиною та природою. 3:19. Втрачена можливість безсмертя (Дерево Життя).
4) Вигнання з Едему (Бут. 3:20-24)
3:20. «Мати всього живого» – указівка на кровну єдність людського роду[1]. 3:21. «Зробив одежу» – попри те, що люди згрішили, Бог не припиняє піклуватися про них. 3:22. «Став чоловік, немов один із Нас», тобто присвоїв прерогативи божественної істоти. Ці слова містять іронію. 3:24. Херувим (євр. Керуб, множина: Керубім) – поширений на Сході образ охоронця священного місця[2]. Він охороняє доступ до Дерева Життя, тобто до безсмертя, не гідною якого стала людина; вигнання з раю означає розрив безпосереднього зв’язку між Богом і людиною (про повернення раю та Дерева Життя див. Об. 2:7).
5) Братовбивство (Бут. 4:1-16)
4:1. Вислів «набула чоловіка» означає «придбала чоловіка». Згідно з уявленнями давніх людей, шлюб остаточно скріплює лише народження сина. 4:4. Перевага, надана Авелю над Каїном, пов’язана, очевидно, з внутрішніми мотивами їхніх жертв (див. Євр. 11:4). Це перша в Біблії вказівка на те, що богопочитання без очищення серця – ніщо (див. Іс. 1:11-17). Каїн хоче немовби силою вирвати небесне благословення, усуваючи суперника. Він не дослухається до Божого попередження та, вбивши брата, намагається приховати від Бога свій злочин (риса, характерна для вульгарно-поганського, конкретного ставлення до Творця і Його дарів). 4:7. Слово «хатаа» (жіночого роду) означає гріх. Вислови, пов’язані з ним, дали деяким тлумачам підстави побачити тут указівку на демонічну істоту, спокусника. Інші, посилаючись на те, що слово «хатаа» деколи означає викупну жертву (див. Лев. 4:25), вважають, що в цьому випадку йдеться про жертву Авеля, яка вже лежить «на порозі» (тобто біля воріт Едему). А завершальну фразу вірша в такому разі перекладають так: «Але він (брат твій) буде прагнути до тебе, і ти будеш панувати над ним». 4:8. «І говорив…», тобто, ймовірно, розповів Авелю про те, що говорив Господь. Авель стає прообразом стражденного праведника (див. Мт. 23:35). Це одна з головних рис трагічної історії занепалої людини: праведник у цьому житті майже неминуче відчуває на собі силу зла. 4:11. Бог відмовляється від негайної відплати «кров за кров». Це означає, що утримуватися від зла треба з власної волі, а не через страх покарання. Проте вигнана від лиця Божого (земля Нод від слова «над» – вигнання)[3] первісна людина вимушена шукати зовнішнього захисту від зазіхань інших людей. Цим захистом стає кровна помста – закон синів пустелі, які вважали себе нащадками Каїна (див. Чис. 24:21-22). 4:15. Деякі тлумачі вважають, що «знак» Каїна – це знак приналежности до племени, члени якого практикували кровну помсту. Отож уже не покірність Божій волі оберігає людину від ворогів, а страх.
6) Нащадки Каїна (Бут. 4:17-24)
4:17. Те, що початки цивілізації закладають нащадки Каїна, вказує на її отруєння темними стихіями. 4:23. Пісня Ламеха: «за рану свою», очевидно, означає «у відплату за завдану мені рану». Зло й жорстокість серед людей зростають; закон кровної помсти подвоює свою силу. Противагою цьому законові стане в Новому Заповіті закон прощення (див. Мт. 18:21).
7) Сет і Енос (Бут. 4:25-26)
Хоча зло й поширюється у світі, воно, проте, не повністю запановує людством. «Призивати Ймення Господнє»: «призивати» означає «поклонятися, вшановувати». «Господь» – у єврейському тексті Ягве (раніше неправильно читали Єгова). Це ім’я (Сущий) уперше відкрито Мойсеєві (див. Вих. 6:2-3). У цьому випадку йдеться про те, що традиція правдивого богопочитання серед людей ніколи не переривалася. Згідно з припущеннями деяких учених, ім’я Ягве було відоме до Мойсея жерцям племени кеніїв-мідіян.
8) Родовід перших поколінь (Бут. 5)
Ця глава належить до серії родоводів, які входять до священничої традиції П’ятикнижжя (Р). Її мета – показати єдність роду людського як однієї сім’ї (див. Дії 17:26-27). Імена, наведені тут, – збірні; вони означають покоління, племена, народи. Ім’я Адам (вірш 1) – збірне ім’я всього людства та першої пари як його представників. Довголіття перших людей, мабуть, має означати, що, втративши безсмертя, вони немовби замість нього отримали довгі роки життя. Згодом, одночасно зі зростанням зла на землі, тривалість життя людей скорочується (див. Бут. 6:3).
9) Злочинний союз із духами (Бут. 6:1-4)
«Синами Божими» Біблія зазвичай називає духовних істот (див. Йов. 2:1; Пс. 29 [28]:1). У світлі цього тлумачили Бут. 6 автори апокрифів, Філон і багато хто з учителів Церкви (Юстин, Іриней, Климент, Амвросій та інші). Шлюбний союз у символіці Святого Письма нерідко означає релігійний союз (див. Ос. 2:16; Еф. 5:25-33). А тому «шлюб» із духами може бути витлумачений як символ того, що люди зрадили Бога й уклали злочинний союз із духами (тобто почали сповідувати поганство). У Книзі Еноха, апокрифічному писанні II-І ст. до Р. X., яке дуже шанували в ранній Церкві (див. Юд. 1:6-14), «сини Божі» – це занепалі духи, котрі навчили людей магії та чаклунства. (Цей мотив використано в трагедії Байрона «Небо і земля».) Велетні – це, мабуть, герої давніх оповідей, які вели свій рід від богів і прославилися як перші поганські царі.
10) Суд Божий над грішними людьми (Бут. 6:5-12)
6:6. «Пожалкував» – антропоморфний вислів, який не треба розуміти дослівно. Він має вказувати на живе, особистісне ставлення Бога до зла, яке коїлося на землі. Зіпсуття людини, царя творіння, робить природу безглуздою, і вона немовби повертається до стану давнього Хаосу (див. Соф. 1:2-3). Повторення віршів 5 і 12 пояснюється тим, що в Бутті об’єднано дві розповіді про потоп (J і Р).
11) Побудова ковчега (Бут. 6:13-22; 7:1-5)
Зважаючи на розміри ковчега (150 х 25 м), не треба вважати тварин, розміщених у ньому, представниками всієї земної фавни (кількість видів наземних хребетних перевищує 16 тисяч). Ідеться, очевидно, лише про тих істот, які були конче потрібні людині.
12) Потоп (Бут. 7:6-24; 8:1-14)
Потоп, імовірно, охопив лише основні райони проживання людини. Розкопки показали, що в Месопотамії приблизно за 4000 років до Р. X. справді відбувся величезний потоп, який знищив місцеву культуру (див. Л. Булли. Ур Халдеев. Москва, 1963). Давні перекази народів Межиріччя про цей потоп послужили матеріялом для біблійної оповіді (фрагмент поеми про Гільгамеша, в якій описана історія потопу, знайдено в Палестині). У них потоп зумовлений ревністю і примхами богів. А от у Біблії цю подію зображено як знак того, що поза Богом життя людей приречене на погибель.
13) Союз із Ноєм (Бут. 8:15-22; 9:1-17)
Ной стає засновником нового людства. Це набагато слабше покоління, до якого Бог висуває менші вимоги та котрому обіцяє відтепер не допускати потопу. Людям дозволено вживати тваринну їжу, але заборонено споживати кров. Кров у давнину означала символ і основу життя. А що саме життя повністю належить Богові, то й кров є священною (див. Дії 15:19-20).
14) Початок нової цивілізації (Бут. 9:18-27)
Праведний Ной першим садить виноград, і він також стає першою жертвою сп’яніння. Це свідчить про двоякий характер цивілізації, яка криє в собі чимало небезпек.
В епізоді з Хамом – засудження тих, хто не шанує батьків і, відповідно, порушує один з перших моральних законів людства. Перенесення прокляття на Ханаан пов’язане з тим, що він в очах Ізраїля був утіленням нечестивої поведінки.
15) Нащадки Ноя (Бут. 10)
У цій главі йдеться про спорідненість народів давнього світу. Це переважно племена індоєвропейської, семітської та хамітської груп (головно цивілізації Середземноморського басейну). Негри та монголи перебували поза полем зору біблійного автора. За словами бл. Августина, у 10 главі Бут. ідеться не про людей, а про народи (див. Бл. Августин. «Про Град Божий», XVI, 3).
СХЕМА 1:
| семіти | хаміти[4] | яфетиди |
| єгиптяни, лівійці, кушити | елліни (бібл. Яван), арії (мідяни, перси, індоарії); хетти, хурити, скіфи, кельтські, германські й слов’янські племена |
70 біблійних прародителів уособлюють ціле людство. Коли Христос обрав 70 учнів, це означало, що Його Церква буде Вселенською.
16) Вавилонська вежа (Бут. 11:1-9)
Це четвертий акт драми, в якій людина повстає проти Бога (порушення заборони в Едемі, братовбивство, поганська магія). Бути людьми «однієї мови» за давньосхідною термінологією означає належати до однієї імперії. Вежа й місто символізують богоборчу цивілізацію, побудовану на насильстві. Місто, задумане як виклик Небу, приречене на руйнування. Оповідь пов’язана з Вавилоном тому, що в тому регіоні постала перша в історії імперія (II тис. до Р. X.). Згодом Вавилон стає символом богоборства, на який часто можна натрапити в Біблії. Згідно з іншим тлумаченням, у Бутті ідеться про реальну єдність прамови, яка зникла після розділення людей на ворожі нації. Повставши проти Бога, люди повстали одні проти одних. (Нині так звана ностратична теорія вважає, що прамова справді могла існувати.)
17) Рід Тераха (Бут. 11:27-32)
Імена Тераха, Нахора та інших нащадків Сима трапляються в давніх написах. Вони означають там семітські племена, що проживали в Північній Месопотамії. Слово «єврей» з’являється пізніше, в оповіді про Авраама. Це слово спочатку, мабуть, означало приналежність не до племени, а до груп різноплемінних людей, що вільно кочували.
[1] Ім’я Єва означає життя.
[2] Див. 1Цар. 6:23.
[3] Див. Бут. 4:16. – Прим. ред.
[4] Хам у Бут. пов’язаний із семітами-хананеями. Цей зв’язок – чисто географічний (до приходу Ізраїля Ханааном володіли єгиптяни).