Існує доволі багато обставин, за яких люди можуть виголошувати молитву за зцілення, тож треба вміти добре їх розрізняти, щоб навчитися “гідно й праведно” поводитися в присутності Бога, Який обдаровує милосердям і… може зцілювати.
Перший тип обставин може стосуватися літургійного порядку. “Інструкція щодо молитви про отримання зцілення від Бога” нагадує про існування молитов за оздоровлення, вміщених у літургійних книгах, які затвердила компетентна церковна влада. Можемо додати до цього й урочисте таїнство єлеопомазання, про яке ми вже згадували. Ці молитви виголошують згідно з визначеним обрядом, якого слід дотримуватися саме тому, що це літургійні молитви і як такі свідчать про турботу, якою Церква оточила стражденних людей.
З другим типом обставин маємо справу тоді, коли молитву за хворих – більшою або меншою мірою імпровізовану – долучають до богослуження Церкви, а отже, звершують публічно. Робити таке ні не погано, ні не заборонено. Часом навіть рекомендується проводити такого типу молитву за хворих, якщо в її основі лежить або хвилеве натхнення (коли молитви не планували, за умови, що це питання буде глибоко проаналізоване разом з тим, під чиїм проводом відбувається богослуження), або ж проект, що базується на душпастирських міркуваннях і аргументах.
Однак у жодному випадку ані сенс, ані основна структура Літургії не можуть бути видозмінені молитвою за зцілення, яка є недоречною, якщо її не переживають у єдності з Літургією.
Отож, наприклад, не рекомендують звершувати молитви за зцілення під час Літургії після причастя, і слід це прийняти, не боячись, що таким чином обмежимо свободу Святого Духа. Святий Дух аж ніяк не образиться через те, що молитва за зцілення, яку, як ми вважаємо, треба було б розпочати негайно, розпочнеться відразу після урочистого здійснення таїнства Євхаристії!
Адже справа полягає у визнанні значущости й свідчення: євхаристійна молитва (у широкому значенні, а отже, ціла Свята Літургія) є важливішою, ніж молитва за зцілення. Я навіть схильний – подібно, як чимало богословів, – твердити, що перша є джерелом другої.
* * *
Отець Мішель Д., канадець за походженням, що вже кілька років є священиком, зробив відкриття – зрозумів, що володіє харизмою пізнання. Це відбулося 1983 року в Монреалі. Він чув про таке й раніше, але ставився до цього скептично. Як людина може публічно, як пророк, передбачати те добро, яке Бог має намір здійснити в житті іншої людини, так, щоби ця особа насмілилася прийняти благодать, котрою її хоче обдарувати Бог? Сприймав це радше як пастку уяви й ризик, пов’язаний з можливістю маніпулювати натовпом. Одного дня, коли отець Мішель розпочинав звершувати Євхаристію, йому прийшла до голови незвичайна думка, яка стосувалася чоловіка, що начебто мав бути зцілений від артрозу шиї. Якнайшвидше прогнав її й зосередився на відповідному перебігу Літургії. Після причастя, під час благодарення, у нього знову зринає та сама думка й знову розпорошує його увагу. Не знаючи, що робити, з пульсом сто п’ятдесят ударів на хвилину, він повернувся до вівтаря й перед тим, як проказати молитву після причастя, запропонував людям виголосити промовити коротку молитву за стражденних осіб. Літургія закінчилася, а священик ще довго не міг вийти з задуми.
Виходячи з храму, зустрів одного чоловіка, який, широко всміхнувшись, сказав йому: “Отче, Ви дуже гарно оновили Літургію. Ота молитва за хворих – це просто-таки чудова ідея!”
“Ви так уважаєте?”
“Звичайно! Уявіть собі, що я вже майже півроку не міг поворухнути шиєю, яка стала нерухомою через дошкульний артроз. А під час Вашої молитви відчув у тому місці тепло й тепер можу повертати голову без болю.”
Отець Мішель був приголомшений… Упродовж наступних тижнів сталися подібні випадки – вони підтвердили, що йдеться про харизму пізнання, до якої отець ставився з такою великою недовірою… Це стало для нього нагодою оновити й зміцнити свою віру, але водночас продемонструвало, що йому бракує розсудливости й кмітливости, оскільки отримані під час Літургії слова безпосереднього пізнання він переказував, не зважаючи на урочистий момент Літургії. Парохіяни починали відчувати втому від цього “харизматичного виливу” під час Євхаристії. Ні, йшлося не про те, чи ті слова були правдиві, чи фальшиві, а про те, щоб користати з харизми пропорційно врівноважено й правильно з душпастирського погляду.
На щастя для себе, отець Мішель був покірний. Усвідомив допущену помилку й прийняв (як мені здається) мудре рішення, що не використовуватиме цієї харизми під час Літургії Євхаристії, щоб не відволікати уваги вірних від перебігу богослуження, а харизматичну молитву звершуватиме раз на тиждень після Літургії. Святий Дух – це дух ладу та єдности: більше не обдаровував отця Мішеля словами пізнання під час Літургії, але зате впродовж часу звершення молитви за зцілення підтверджував його харизму пророцтва дивовижними знаками зцілення.
* * *
Ще однією можливістю (третій тип обставин) є переживання молитви за зцілення перед виставленими Святими Дарами. Хоча це питання доволі суперечливе, бо дехто вважає, що виставлення Святих Дарів самого по собі достатньо й не слід трактувати його як інструмент, використовуючи для молитви про зцілення. Фактично те, що ми пропонуємо вірним, повинно бути взаємопов’язане, цілісне. Поклоніння Святим Дарам запрошує вірних увійти в… поклоніння. Ці слова видаються банальними. І наступна очевидна річ – перед виставленими Святими Дарами не можна робити будь-що. Бо якщо так, то навіщо її виставляти?
Однак існують такі форми молитви за зцілення, які випливають з поклоніння, під час виголошення яких вірні, звертаючись до Господа, не виголошують якихось особливих прохань про зцілення. У таких випадках ідеться радше про те, щоб допомогти учасникам цих молитов (особливо хворим особам) внутрішньо відкритися на Божу присутність, а отже, таким чином звершити поклоніння, щоб людина просто довірилася присутньому у Святих Дарах й, відповідно, видимому для людських очей воскреслому Христові. З цією метою, а також щоб забезпечити відповідний провід, очолити молитву довіряють висвяченій духовній особі[1].
У рамках діяльности фундації “Діяння Матері Божої Милосердя”[2], яку з ласки Божої я заснував 1982 року й котра нині об’єднує у Франції багато тисяч осіб, ми організовуємо в різних місцях (найчастіше в парохіяльних храмах) молитву, яку називаємо “поклонінням в ім’я життя”. Її мета – це не так зцілення, як радше введення Доброї Новини в зранене Життя, про що ми вже раніше згадували й до чого ще повернемося. Принцип, однак, зберігається той самий: запросити вірних, особливо тих, які зранені найбільше, зануритися в поклоніння виставленим Святим Дарам і відчути дотик Божого милосердя. Наприкінці цього поклоніння в ім’я життя просимо осіб, які пережили внутрішню благодать зцілення чи відчули умиротворення, клякнути перед вівтарем, коли священик благословить присутніх. Дивовижно, скільки людей приходять, щоби таким чином засвідчити, що отримали під час такого поклоніння різноманітні дари… Бог любить торкатися тих, які входять у поклоніння, і цей Його дотик набагато перевищує їхні очікування.
[1] Така людина може передати свої керівні повноваження світській особі, однак при цьому повинна залишатися на своєму місці, щоб засвідчувати присутність єрархічної Церкви й стежити за дотриманням того, що пропонують вірним.
[2] Католицька організація, покликання якої – захист і утвердження гідности людського життя від зачаття до природної смерти. Ця структура опікується особливим видом страждання, який називають “життєвими ранами”, або ж “глибокими ранами ідентичности”, що виникли внаслідок пережитих травм, таких, як аборт, зґвалтування, кровозмішення тощо.