Підбадьорювання

Батьки часто мають справу з дитиною, яка чомусь зажурена, нещаслива або плаче. Коли підійти до неї й утішити, а коли наша реакція має бути іншою?

Наприклад, що робити, коли дитина повернулася додому заплакана через те, що отримала свідоцтво з поганими оцінками? Здоровою реакцією батьків могли б бути такі слова: «Ти незадоволений своїми оцінками і тому засмучений. Боїшся, що мама і тато гірше думатимуть про тебе через ці погані оцінки». Нездоровою реакцією натомість було б таке твердження: «Ти справді повинен плакати, коли приносиш додому такі оцінки. Я посоромилася б показувати таке батькам. Свого часу…»

Використавши вислів «свого часу», ви заблокували у свідомості дитини шлях до порозуміння. Крім того, виявивши невдоволення її поганими оцінками, лише підтвердили побоювання дитини і дали їй зайвий привід для плачу.

Коли з’являються проблеми, які доводять дитину до плачу, треба діяти так:

  1. Слухайте. Уважно вислухайте, що дитина хоче вам сказати, і головне – що вона відчуває.
  2. Зреагуйте на дитячі почуття. Наприклад, правильною була б відповідь, яку ми вже розглянули: «Ти незадоволений своїми оцінками і тому засмучений».

Таке твердження сигналізує дитині, що ви знаєте, як вона почувається. Найліпшою реакцією є не співчуття, а співпереживання – слова та дії, які дають дитині зрозуміти, що ви знаєте, як вона почувається, і самі нерідко так почувалися.

  1. Не бійтеся торкатися дитини. Дотик каже їй, що ви розумієте її і турбуєтеся за неї. У багатьох ситуаціях один дотик ліпший за багато слів.

На початку професійної дороги я переконався: дитина може розплакатися, коли відчуває тиск. Часто плаче, бо звикла до такої поведінкової реакції вже раніше. Знає, що у важкій ситуації достатньо зронити кілька сліз, і дорослі дадуть задній хід.

Кілька років тому я знайомив учителів і лікарів з технікою групової сімейної терапії. За цією презентацією – за участю справжньої родини – спостерігали близько ста осіб. Я працював із восьмирічним хлопчиком і бачив, що він от-от заплаче, однак не припиняв своєї доповіді. Я просто простягнув руку і торкнувся його ноги. Дитина кілька разів шморгнула носом, зібралася, і ми могли далі продовжувати презентацію терапії.

Якби ж я зупинив виступ і почав вголос жаліти хлопчика, то він розплакався б по-справжньому, і я мусив би зупинити презентацію.

Натомість, торкнувшись дитини, я повідомив їй: «Розумію. Знаю, що це важко. Знаю, як почуваєшся. Тобі зараз погано, але ми продовжуватимемо презентацію, бо мусимо впоратися з цією проблемою».

Так само можуть чинити батьки зі своїми дітьми. Звичайний дотик каже дітям, що батьки розуміють їхні клопоти.

  1. Завжди шукайте альтернативні рішення. Часто, коли батько або мати бачить дитину, що плаче, або чує її скаргу, у нього/неї виникає спокуса вирішити проблему швидко й просто – з погляду дорослої людини. А практична дисципліна допомагає дитині самостійно розв’язувати проблеми. Подумайте, які існують можливості, і вмовте дитину, щоб теж обміркувала їх. Припустімо, що родина запланувала поїхати в суботу на пікнік, але вранці того дня всі прокинулися від шуму страшної зливи. Пікнік відпадає, і дитина починає плакати так сильно, що її годі зупинити. Пригорніть дитину і продемонструйте їй, що ви теж розчаровані, а потім запитайте, чи не могла б вона придумати якогось іншого способу провести день. Можливо, поїдете на пікнік іншого разу? Якщо дитина ще маленька, відкладення приємности на пізніший час не втішить її. А може, вам удасться організувати пікнік удома (зважте на те, що у вашій вітальні має бути достатньо простору, щоб вона стала схожою на місце проведення пікніка!).

Ні в якому разі не карайте дитини за її розчарування. І водночас не пропонуйте їй розв’язку, який може спасти на думку лише дорослому, або міркувань такого типу: «Ну що ж, часом буває, що падає дощ. Ми просто мусимо почекати на інший день».

  1. Дайте дитині вибір. Коли обміркуєте всі можливості, дозвольте, щоб дитина сама зробила вибір – не вибирайте за неї. Коли вирішуєте за дитину, виявляєте неповагу до неї. Практична дисципліна вчить дитину відповідально підходити до питання вибору.
  2. Ніколи не приймайте виправдань. Коли починаєте приймати дитячі відмовки, це заохочує її показувати пальцем на всіх, тільки не на себе. Спонукає завжди шукати винного поза собою й уникати відповідальности.
  3. Ставтеся до дитячих помилок як до уроків і стимулів для подальшого розвитку, а не як до причин для розчарування. Дитина вчиться на помилках, і ви теж можете вчитися на помилках. Практична дисципліна вказує нам на те, що життєві невдачі й помилки – це щось позитивне, адже допомагають навчитися, як наступного разу зробити ліпший вибір.
  4. Заохочуйте дитину до самостійної діяльности. Якщо ви разом з дитиною думаєте над проблемою, підштовхніть її до того, щоб спробувала вирішити це питання сама, власними силами.
  5. Будьте готові повторно оцінити проблему після того, як дитина вибере якийсь варіянт її вирішення. Можете зробити це в кілька етапів. Не дозвольте дитині загрузнути в почутті невдачі. Завжди демонструйте готовність підтримати її і надати відповідну допомогу, коли це буде потрібно. Однак передусім дайте змогу спробувати самостійно впоратися з проблемою.

Пригадую ситуацію, коли ми з дружиною та трьома найстаршими дітьми пішли до публічної бібліотеки. Голлі була тоді в четвертому класі і попросила нас допомогти їй знайти енциклопедію. Однак ми делікатно натякнули, щоб вона сама порозмовляла з працівницею бібліотеки і попросила її показати, як знайти потрібні матеріяли. Кріссі та Кевін пішли самі шукати ті книжки, які хотіли почитати, а ми зі Сенді шукали те, що цікавило нас.

Тим часом Голлі поговорила з працівницею бібліотеки й отримала від неї допомогу, яка їй була потрібна, і далі все пішло гладко. Якби ж ми допомогли Голлі знайти те, що їй було потрібно, усе, мабуть закінчилось би якимось непорозумінням. Навіть більше, вона не навчилась би користуватися бібліотекою і просити про допомогу в бібліотекаря.

Попередній запис

Напади злости

Наступний запис

Спілкування