До запитань, які часто ставлять мені під час загальнодержавних семінарів про сімейне життя, належить таке: «Чи батькам взагалі можна гніватися?»
Звичайно, що батьки мають сердитися! Запитання лише в тому, чи гніватися на дитину, чи на те, що вона робить? Коли розмежуємо ці дві справи, помітимо, що й наша злість відрізнятиметься.
Батьки повинні мати змогу виявляти невдоволення тим, що робить їхня дитина. Наприклад, ви щойно прибрали в усьому помешканні, а ваш п’ятирічний син порозкидав усі іграшки на підлозі у вітальні. Мабуть, вам хочеться вибухнути криком і продемонструвати, які ви злі на сина за те, що він зробив. Важливо те, як ви дасте йому зрозуміти, що сердитеся. Можете сказати, приміром таке: «Я дуже гніваюся, коли дивлюся на ці розкидані по кімнаті іграшки. Адже я дві години прибирала помешкання. Мені хочеться кричати від злости!»
Так мама щиро висловить те, що відчуває через безвідповідальну поведінку свого п’ятирічного сина. Але чи вона хоч словом натякнула на те, що не любить дитину? Ні. Просто повідомила від першої особи, що злиться. А головне – не скористалася формою другої особи і не сказала: «Ти нечемний хлопчик. Не хочу тебе бачити».
Звичайно, добре було б, якби мама сіла з п’ятирічним сином (зібравши разом усі іграшки) і ще трохи поговорила з ним. Могла б пояснити свій гнів і роздратування. Могла б спробувати пояснити, що важко працює, щоб підтримувати в оселі порядок, а тому засмучується, коли він чинить безлад. Усе це варто пояснити, тримаючи п’ятирічного хлопчика на колінах, говорячи з ним віч-на-віч, постійно голублячи його і даючи зрозуміти, що він потрібний і люблений.
Більше інформації про те, як давати собі раду з гнівом і концентруватися на поведінці дитини, а не на її особі, подано в підрозділі «Спілкування».