Відділені від узгір’я довгими долинами, між рівниною узбережжя та горами Юди здіймаються ряди пагорбів. Однією з долин є долина Сорек. Самсон мешкав у Цар’ї (див. Суддів 13:2), а в Тімні, недалеко звідтіля, він одружився з дочкою филистимлян (див. Суддів 14:1). Туї також жила Деліла (див. Суддів 16:4). Цією долиною филистимляни пізніше відсилають назад захоплений ними ковчег Завіту (див. 1 Самуїла 6:12 і наст.). Проникнення филистимлян у горбисту місцевість перед горами Юди це лише вступ, за яким через кілька років піде збройний похід проти Ізраїля.
“І вийшов Ізраїль на війну проти филистимлян, та й таборував при Евен-Гаезері, а филистимляни таборували в Афеку” (1 Самуїла 4:1).
Афек лежав на північному краю земель, де панували филистимляни. Пагорб з руїн, тел ель-Мухмар на верхній течії річки, яка впадає в море на північ від Яффи, ховає залишки цього міста. Афек мав надзвичайно вигідне стратегічне розташування. На схід ішлося в гори середньої Палестини, у землі, заселені Ізраїлем. Навпроти Афеку, на межі гір, лежав Евен-Езер, де й зіткнулися військові сили супротивників. У першій сутичці филистимляни одержали перемогу. Пригнічені, ізраїльтяни приносять із Шіло свою святиню – ковчег Завіту. У другій битві вони зазнали від филистимлян, що мали перевагу, нищівної поразки. Ополчення Ізраїля розбігається і переможці забирають ковчег як здобич (див. 1 Самуїла 4:2-11).
Филистимляни займають узгір’я, роззброюють Ізраїля і на територіях колін Ізраїля ставлять свої військові пости (див. 1 Самуїла 10:5; 13:3). При першому ж наступі вони досягли своєї мети: центральна Палестина в їхніх руках.
Вторгнення филистимлян мусило бути дуже важким, як дозволяють припустити знайдені свідчення тих часів. Храмова святиня в Шіло, яку Ізраїль збудував для ковчегу завіту, впала жертвою вогню. Двадцять два кілометри на південь від Сихему лежить Сейлун – це і є квітуче колись місто Шіло. На пагорбі неподалік було святе місце, святилище для паломників Ізраїля (див. Ісуса Навина 18:1; Суддів 21:19 і наст.; 1 Самуїла 3:21), на місці якого на початку нашої ери були зведені ранньохристиняські та мусульманські пам’ятні місця.
Між 1926-им та 1929 роками тут проводить розкопки датська експедиція, якою керує археолог Г. Кйаерс. У залишках Шіло виявляють зруйнування з часу бл. 1050 р. до Р. Х. – сліди перемоги филистимлян над Ізраїлем. Руїни Шіло мусили ще довго стояти. Бо навіть чотири століття після знищення вказує на них пророк: “Бо підіть но до місця Мого, що в Шіло, де Я спочатку вчинив був перебування для Ймення Свого, і побачите, що вчинив Я йому через лукавство Мого народу Ізраїлевого” (Єремії 7:12).
Також і инші поселення в горах Юди розділили долю Шіло. У телі Бейт Мірсім біля Хеврону – біблійному Девірі, та в Бет-Зурі на південь від Єрусалиму, археологи знайшли сліди попелу, які вважаються доказом цього припущення.
* * *
У 1050 р. до Р. Х. Ізраїлю загрожує знищення; його фактично позбавлено плодів його завоювань та колонізаційної роботи, що тривали майже два століття. Йому світить лише безнадійне рабство під ярмом филистимлян. Цій нечуваній небезпеці Ізраїль може протиставити лише об’єднання розрізнених коаліцій колін у міцну спільноту.
Під смертельним тиском оточуючого світу Ізраїль стає нацією. Форми правління того часу допускали лише одну можливість – царство. Вибір падає на Саула – веніяминянина, відомого відвагою та своїм високим зростом (див. 1 Самуїла 9:2); цей вибір був мудрим, бо Саул належав до найслабшого коліна (див. 1 Самуїла 9:21), а тому инші коліна не мали приводу для заздрощів.
Саул обирає Ґів’ї, звідки він походить, за свою резиденцію (див. 1 Самуїла 10:26; 11:4), збирає навколо себе постійний загін і починає партизанську війну (див. 1 Самуїла 13:1 і наст.). Неочікуваними нападами він проганяє филистимлянську залогу із земель колін.
Те, що Саул був тактиком високого рівня, мало знову виявитися через три тисячі років. Унікальний у своєму роді приклад показує, наскільки Біблія точна навіть у найменших деталях, наскільки достовірними є її дані та передання.
Британський майор Вівіян Джілберт описав справді незвичайний випадок. У своїх похідних спогадах він пише: “Під час Першої світової війни один англійський бригадний ад’ютант з армії генерала Алленбі в Палестині шукав при світлі свічки в Біблії якусь назву. Його бригада власне отримала наказ зайняти село, яке лежало на иншій стороні глибокої долини на скелястій горі і називалося Міхмас. Це слово здалося йому знайомим. Зрештою він знайшов його в 13 розділі 1 книги Самуїла і прочитав там таке: «І Саул і син його Йонатан та народ, що знаходився з ним, сиділи в Веніяминовій Ґеві, филистимляни ж таборували в Міхмаші» (1 Самуїла 13:16). Далі там оповідалося, як Йонатан та його зброєносець уночі пішли до филистимлянської варти і при цьому пройшли попри «зубчаста скеля з цього боку переходу й зубчаста скеля з того боку переходу. А ім’я одній Боцец, а ім’я другій Сенне» (1 Самуїла 14:4). Вони видряпалися на схил і перемогли сторожу «на половині скиби оброблюваного парою волів поля на день» (1 Самуїла 14:14). Від шуму прокинулися ворожі загони і, гадаючи, що вони оточені загонами Саула, табір «розпливається, і біжить сюди та туди» (1 Самуїла 14:16). Бачачи це, Саул напав на них із усіма своїми силами та переміг. «І спас Господь Ізраїля того дня» (1 Самуїла 14:23).
Ад’ютант подумав собі, що той скелястий виступ – обидві зубчасті скелі і «поле» – ще мали б існувати. Він розбудив командира і прочитав те місце ще раз разом із ним. Були вислані патрулі; вони знайшли прохід, який був слабо патрульований турками і вів між двома скелястими шпилями – очевидно, Боцец і Сенне, а високо вгорі біля Міхмасу лежало в місячному світлі чисте поле. Командир змінив план свого нападу. Замість цілої бригади він серед ночі вислав через прохід лише один відділ. Тих небагатьох турків, з якими вони зіткнулися, вдалося без шуму подолати, здійнявшись на шпилі і незадовго перед світанком відділ стояв на тому шматку «поля».