Римлян 11:16-24 – Дві оливи

«А коли святий первісток, то й тісто святе; а коли святий корінь, то й віття святе. Коли ж деякі з галузок відломилися, а ти, бувши дике оливне дерево, прищепився між них і став спільником товщу оливного кореня, то не вихваляйся перед галузками; а коли вихваляєшся, то знай, що не ти носиш кореня, але корінь тебе. Отже скажеш: Галузки відломилися, щоб я прищепився. Добре. Вони відломились невірством, а ти тримаєшся вірою; не величайся, але бійся. Бо коли Бог природних галузок не пожалував, то Він і тебе не пожалує! Отже, бач добрість і суворість Божу, на відпалих суворість, а на тебе добрість Божа, коли перебудеш у добрості, коли ж ні, то й ти будеш відтятий. Та й вони, коли не зостануться в невірстві, прищепляться, бо має Бог силу їх знов прищепити. Бо коли ти відтятий з оливки, дикої з природи, і проти природи защеплений до доброї оливки, то скільки ж більше ті, що природні, прищепляться до своєї власної оливки?»

«Нам усім тут місця не вистачить!»

Скільки разів ми чули цю фразу, а іноді, можливо, і самі вимовляли. Може, в офісі, де два менеджери проштовхують кожен свій плани. Може, у спортивній команді, де два різні гравці хочуть бути лідером. А може, що гірше, удома, де дві людини, немов недозрілі підлітки, сваряться за першість.

Що особливо сумно і що особливо тривожить Павла, таке суперництво не минуло і церкву. Апостол все ще вирішує питання: чи означає той факт, що більшість євреїв відкинули благовістя про Месію, що Бог списав їх на звалище історії? Гаразд, ми бачили, що деякі євреї (зокрема він сам) утворили маленький Останок, збережений «за вибором благодаті» (в. 5). Чи не можна зробити крок далі і припустити, що ще якісь євреї врятуються? Чи з євреями покінчено і Бог займається вже тільки язичниками?

У попередньому уривку Павло вже натякнув, що в наміри Божі, дійсно, входить врятувати більше євреїв, причому набагато, значно більше, ніж число юдеохристиян на момент створення цього послання. Свою думку він підкріплює двома ілюстраціями, короткою і довгою.

Перша ілюстрація (в. 16) відноситься до системи жертвопринесень. Коли людина хотіла подякувати Богу за урожай, що розпочався, вона пропонувала Йому в жертву частину перших плодів урожаю. Вважалося, що тим самим «освячується» (тобто присвячується Богові) увесь урожай. І тут Павло робить такий хід: євреї, які вже прийшли до віри, подібні до «перших плодів». А значить, весь єврейський народ в якомусь сенсі освячений. І вже з цієї причини його не можна вважати зіпсутим, недоступним для благовістя і віри в Ісуса.

Можливо, тому, що це був чисто землеробський образ, Павло швидко переходить до іншої аналогії: дерево, олива, яка добре відома по всьому Середземномор’ю. Усім було відомо: якщо оливу не зрубати, або не викорчовувати, або не спалити, вона може жити століттями. Для думки апостола це суттєво.

Про оливу знали і інше: час від часу садівники роблять щеплення. Деякі оливи розростаються, дичавіють і, зберігаючи силу, добрих плодів вже не приносять. І тоді на стовбур старої, дикої оливи прищеплюється гілка молодшої оливи. Життєва сила і сила старого дерева поєднуються з плодючістю нової гілки. За словами Павла, коли язичники навертаються в християнство, відбувається протилежне. Вони подібні до диких гілок, прищеплених на молоде оливкове дерево.

Павло знає, що зазвичай так не роблять: як він сам визнає, таке садівництво – «проти природи» (в. 24). Проте він спеціально усе переінакшує, щоб показати християнам з  язичників небезпеку самовдоволення. У народ Божий вони увійшли лише завдяки дивному диву благодаті. У них немає жодного морального права хвалитися перед первинними гілками, які тимчасово відломилися від дерева.

Звідси з ясністю витікають чотири висновки. По-перше, Павло не відмовляється від сказаного в розділах 9-10. Євреї, що не повірили в благовістя, і справді «відтяті» від оливки. Це спричиняє апостолові величезні страждання (9:1-5), і він молиться і сподівається на їх повернення (10:1). Проте немає іншого шляху до повернення, ніж той, який Павло обкреслив в 10:5-13. От чому у в. 23 він каже, що вони «прищепляться», «коли не зостануться в невірстві». Нехай багатьом сучасним читачам хотілося б почути від нього щось інше, але в нього і в думках немає, що відламані гілки можуть повернутися на місце інакше, ніж через віру в месіанство Ісуса.

По-друге, як ми вже неодноразово бачили, починаючи з 4-го розділу, для Павла народ Божий – це дійсно одна сім’я. Сім’я, приналежність до якої визначається вірою в Месію, Ісуса Христа. «Церква» (хоча Павло не використовує тут цього терміну) залишається єврейською сім’єю, в яку приймають язичників.

По-третє, саме тому Павло переконаний: Бог може привести (і приведе!) ще більше євреїв у цю оновлену сім’ю, яка є Його обраний народ. Постільки, оскільки взагалі коректно говорити про те, що для Бога щось легке чи важке, Павло натякає у в. 24, що Богові куди легше повернути євреям колишнє місце на оливі, ніж «прищепити» язичників зі сторони. Отже, якщо Бог зробив важке (чому римські християни з язичників служать живим доказом), то тим більше Він зробить легке: євреї повернуться і будуть прийняті.

По-четверте, і головне, Павло серйозно попереджає християн з язичників. Нехай вони не думають, що «замінили» юдеїв у задумі Божому, що церква – тільки для язичників або (гірше за те) що їх обрали саме за їх язичництво. Тим самим вони лише повторять стару помилку євреїв, що уявляли, ніби божественна благодать діє виключно в якійсь конкретній етнічній спільноті. Більше того, ця помилка може бути багата для них тяжкими наслідками: Бог вчинить з ними так, як вчинив з невірним Ізраїлем. Не існує обіцяння спасіння для тих, хто вважає, що заслужив його за правом народження.

Чому Павло прибігає до цього суворого попередження? Можливо, він знає, що серед римських християн з язичників вже поширилися подібні переконання? Ми не можемо бути упевненими. Але ми знаємо, що приблизно в той час, коли Павло писав Послання до Римлян, великому числу євреїв дозволили повернутися в Рим, звідки вони були вигнані декількома роками раніше. Ми також знаємо, що багато простих жителів римської столиці не довіряли євреям, недолюблювали їх і глузували з них. Мабуть, існувала реальна небезпека того, що маленька християнська община заразиться цими антиюдейськими настроями і відхреститься від юдаїзму: ніби, дійсно, зародилося християнство в юдаїзмі, але зараз має з ним мало спільного. Така риторика не могла не припасти римським язичникам до душі: врешті-решт, проти нових релігій як таких вони нічого не мали. Але Павло бачить тут рокову помилку і зраду самим основам благовістя.

Впавши в таку помилку, християни з язичників віддалилися б і від Бога! Адже так легко буває забути, який Він – Бог. У в. 22 ми читаємо про Бога щось дуже важливе, мабуть, навіть один з найважливіших уроків усього послання. Деякі люди вважають, що Бог – завжди строгий, завжди суворий. Наскільки важливо їм пізнати доброту і милість Божі, явлені в Ісусі Христі! Наскільки важливо їм зрозуміти, що ця милість призначена і для них, варто тільки попросити! Але є і протилежна помилка: виставляти Творця таким добрим дідусем, який ніколи нікому ні в чому не докорить і слова строгого не скаже. Таким людям важливо пізнати, що Бог ненавидить зло в усіх його проявах і карає нечестивців. Серед римських християн виникла необхідність вивчити цей урок вже в першому поколінні. Багато християн і церкви не вивчили його донині.

Попередній запис

Римлян 11:7-15 – Пророзумове спотикання

Наступний запис

Римлян 11:25-32 – Милість для всіх