Римлян 11:25-32 – Милість для всіх

«Бо не хочу я, браття, щоб ви не знали цієї таємниці, щоб не були ви високої думки про себе, що жорстокість сталась Ізраїлеві почасти, аж поки не ввійде повне число поган, і так увесь Ізраїль спасеться, як написано: Прийде з Сіону Спаситель, і відверне безбожність від Якова, і це заповіт їм від Мене, коли відійму гріхи їхні! Тож вони за Євангелією вороги ради вас, а за вибором улюблені ради отців. Бо дари й покликання Божі невідмінні. Бо як і ви були колись неслухняні Богові, а тепер помилувані через їхній непослух, так і вони тепер спротивились для помилування вас, щоб і самі були помилувані. Бо замкнув Бог усіх у непослух, щоб помилувати всіх.»

У своєму житті я лише одного разу спілкувався із вбивцею (знаючи, що спілкуюся із вбивцею).

Він виріс у глибинці американського Півдня і з дитинства привчився ненавидіти негрів: він вважав, що існує всесвітня негритянська змова, націлена на захоплення влади і повалення всіх ідеалів США. Його серце, як він згодом говорив, було переповнене ненавистю і злістю. Він був готовий буквально на все, аби зашкодити неграм. Одного разу така нагода трапилася, і він нею скористався…

Вже потім, у в’язниці, він почав читати Біблію. І незабаром це стала абсолютно інша людина: божественна благодать зцілила його і привела до покаяння. Він відкинув усю брехню, в яку вірив, і позбавився від злості і ненависті. Потім, вийшовши на свободу, він поклав усе життя на проповідь Євангелія і примирення людей з різним кольором шкіри.

Він написав книгу, в якій розповів свою історію. Вона називалася «Він – мій брат». Співавтором її був його новонабутий негритянський друг. Разом вони розповіли, як здолали ненависть, яка колись розводила їх по різні сторони. Назва книги дуже показова: раніше для цієї людини і мови не могло бути про те, щоб вважати негра своїм «братом». А зараз це так природно і просто…

Читаючи Павла, слід звертати увагу на нюанси. Наприклад, на звернення «браття», з якого він починає цю частину листа. Раніше він вже виражав гірку скорботу про своїх «братів…, рідних… тілом» (9:3). І він щойно сказав християнам з язичників: нехай не підносяться, нехай не уявляють, що замінили євреїв в очах Божих і стали новою привілейованою групою. У цей момент хтось з його читачів міг би подумати: «Так от, у чому справа! От, де насправді лежать Павлові симпатії! Виявляється, «свої» для нього – тільки євреї, а ми незрозуміло хто». Ясна річ, що таке тлумачення абсолютно не відповідає думці апостола, але помилитися тут і дійсно нескладно. Тому, починаючи підводити підсумки аргументації в розділах 9-11, він вживає маленьке, але красномовне слово «браття» (грец. adelphoi). (Зрозуміло, у це поняття входили як чоловіки, так і жінки.) Павло ж віддав дуже багато сил, молитов і трудів на те, щоб християни з язичників мали рівні права з юдеохристиянами. Тому тут йому важливо показати: він ні на мить не відступається від своєї звичайної позиції. Так, юдеї йому – брати і «рідні за тілом», але членами своєї сім’ї він вважає однаково і християн з язичників, і юдеохристиян: усі вони – члени тіла Христового.

Потім Павло розповідає читачам «таємницю». Слово «таємниця» було таке ж привабливе для древніх читачів, як і для нас, а у світі Павла одним з його сенсів був такий: прихований план Божий, який віднині розкривається в Ісусі Христі. «Таємницею» є питання: як Бог врятує весь Свій народ, євреїв і язичників? Як врятується «увесь Ізраїль» (в. 26)?

Багато тлумачів тут допускають помилку. Без сумніву, думають вони, «увесь Ізраїль» – це «усі євреї» – може, усі євреї, що колись жили на світі; може, усі віруючі євреї; а може, усі євреї, які будуть живі в момент другого пришестя. Але Павло говорить щось зовсім інше! Згадаємо його слова в Рим. 9:6: «Бо не всі ті ізраїльтяни, хто від Ізраїля». Чи згадаємо, як у схожому місці Послання до Галатів (6:16) він говорив про «Ізраїль Божий», маючи на увазі всю сім’ю Христову, рівно євреїв і язичників (пор. Гал. 3:26-29). Деякі перекладачі Послання до Римлян, вважаючи самоочевидним, що в. 26 говорить про спасіння всіх євреїв, формулюють фразу таким чином, немов йдеться про якусь нову подію, яка станеться після подій у кінці в. 25. Насправді, сенс такий: «Озлоблення осягнуло Ізраїль, даючи час народам увійти. І саме так Бог рятує «увесь Ізраїль». Для юдаїзму була дуже характерна віра в те, що «увесь Ізраїль спасеться». Павло бере її за відправну точку, але міркує з великим розмахом: увесь Ізраїль? Значить, уся сім’я Авраамова: віруючі євреї і віруючі язичники (Рим. 4:16).

Що ж є ця «жорстокість»? Як і в 2:1-16 і 9:6-29 (про які слід пам’ятати при читанні цього уривка), Павло має на увазі ту дивну, але часту ситуацію, при якій Бог не відразу карає тих, хто бунтує проти Нього, але певний час дозволяє їм грішити. Бог дає час, щоб щось сталося, і не просто «щось», а поява певного блага у світі. От і жорстокість Ізраїлю, невіра більшості євреїв у християнське благовістя, пророзумова: вона дає можливість язичницьким народам увійти до церкви на рівних.

Приблизно про це Павло говорив вже у Рим. 11:11-12 і 11:15. (До речі, звідси видно, що перед нами не якась нова думка, а повернення до пройденого.) Якби Ізраїль із самого початку увірував у благовістя, у нього могла б виникнути спокуслива думка, що він дійсно вище ґатунком: поводиться правильно, може поквитатися з Богом. Але тоді, кажучи словами 11:6, благодать не була б благодаттю. Проте для Павла дуже важливо, що абсолютно всі люди – не лише язичники, але і юдеї – грішні (3:19-20,23); що в сім’ю Божу входять тільки милістю і благодаттю Божою. У цьому уривку Павло остаточно вирішує проблему, яка не може не виникнути, коли Бог задумав врятувати світ через народ, який і сам не без гріха. За думкою апостола, тільки так Бог-Творець може явити вірність Своєму творінню і Своєму Заповіту. Саме тут видна «праведність» Божа.

От чому, цитуючи Писання, Павло ретельно комбінує уривки. Разом узяті, Іс. 59:20, Єр. 31:34 і Іс. 27:9 говорять не про особливий привілей Ізраїлю перед язичниками, а про дар язичникам через виконання Заповіту з Ізраїлем (Спаситель прийде «з Сіону» у зовнішній світ), а також про підтвердження Заповіту не через подвійні стандарти (ніби, грішать євреї або ні, спасіння для них гарантоване), а через щось зовсім інше: Бог «відверне безбожність від Якова» і «відійме гріхи їхні». Останній уривок узятий з Єр. 31, де пророк говорить не про первинний Заповіт, але про новий, оновлений Заповіт, в якому після страшного покарання полоном Ізраїль буде знову прийнятий Богом. Саме про це говорить Павло в Рим. 10:5-13, спираючись на Втор. 30.

Отже, у декількох коротких реченнях Павло резюмує свою позицію. Нині невіруючі євреї – «вороги» благовістя, хоча парадоксальним чином вони тим самим створюють вільний простір, до якого можуть увійти язичники. Проте вони залишаються «улюбленими» у тому сенсі, що Отець печеться і тужить про них, як про сина, що загубився. Первинні узи невідмінні (в. 29). Тому християнам з язичників терміново необхідно вивчити урок в. 30-31. Така послідовність. Спочатку неслухняні язичники. Потім більшість євреїв відкидають Благу звістку, і це дає можливість язичникам увійти на рівних у народ Божий. Потім, на думку Павла, єврейський народ повинен відчути «заздрощі» побачивши язичників (в. 14), що увійшли, навернутися від невіри до віри (в. 23) і набути милості. Намічене усе це не на якесь віддалене майбутнє: як ясно з кінцівки в. 31, Павло чекає виконання вже «тепер».

Як і всюди в Посланні до Римлян, Павло усе віддає в руки Божі. Саме таким шляхом Бог вирішив врятувати людство, що загрузло в непослуху Його волі. Що ж, якщо Бог намірився позбавити створений Ним благий світ, Йому цілком природно обрати як знаряддя якихось людей і підготувати Свою власну появу на сцені світової історії в особі Христовій – гріх же світу Він понесе сам. (У розділах 9-11 Павло рідко згадує про воскресіння, але воно лежить в основі його аргументації.) Це – дар милості, а не нагорода за заслуги: факт, що виходить із загального «непослуху», що тим самим виявляється зумовленим. Так, лише завдяки «непослуху» людська гординя може бути упокорена, а милість може стати даром для усіх. Так у загальних рисах уявляє собі апостол божественний задум.

Всякий раз, коли я це пояснюю, обов’язково хтось запитає: чи не занадто це все складно і заплутано? (Питання, яке мені і самому доводилося собі ставити!) Хіба не міг Творець діяти якось простіше? Як мені здається, у відповідь на подібні питання Павло відіслав би нас до попередніх розділів послання, особливо до розділу 3. А саме: чого б ми хотіли від Бога? Чи можемо ми запропонувати кращий вихід з дилеми (благе творіння, загальний гріх, непорушність обіцянь Заповіту), що виникла? Чи можемо ми уявити інший шлях, ніж втілення, смерть і воскресіння Ісуса, Месії Ізраїлевого за тілом, Який також є «Бог, благословенний, навіки» (Рим. 9:5)?

Попередній запис

Римлян 11:16-24 – Дві оливи

Наступний запис

Римлян 11:33-36 – Богові слава навіки!