«Що ж? Чого Ізраїль шукає, того не одержав, та одержали вибрані, а останні затверділи, як написано: Бог дав їм духа засипання, очі, щоб не бачили, і вуха, щоб не чули, аж до сьогоднішнього дня. А Давид каже: Нехай станеться стіл їхній за сітку й за пастку, і на спокусу, та їм на заплату; нехай потемніють їхні очі, щоб не бачили, хай назавжди зігнеться хребет їхній! Тож питаю: Чи ж спіткнулись вони, щоб упасти? Зовсім ні! Але з їхнього занепаду спасіння поганам, щоб викликати заздрість у них. А коли їхній занепад багатство для світу, а їхнє упокорення багатство поганам, скільки ж більш повнота їхня? Кажу бо я вам, поганам: через те, що я апостол поганів, я хвалю свою службу, може як викличу заздрість у своїх за тілом, і спасу декого з них. Коли ж відкинення їх то примирення світу, то що їхнє прийняття, як не життя з мертвих?»
Коли Ісус розповів притчу про блудного сина, Він, мабуть, мав на увазі певні мотиви Книги Буття. Згадаємо її сюжет (Лк. 15): молодший син вимагає в батька свою долю спадку, йде в далекі краї, марнотратить усі гроші, вирішує повернутися додому, а удома зустрічає не гнів, а радісний і щедрий прийом батька, – тільки старший брат невдоволений і ревнує. У притчі відкритий кінець: не сказано, що сімейна проблема вирішилася. Швидше за все, Ісус хотів, щоб Його слухачі прикинули: яке їх власне положення в цій розповіді? З ким з його героїв вони більше співвідносяться? І далі поводилися відповідно. Так от, біблійні відсилання тут очевидні. Скажімо, Каїн позаздрив Авелю, що Бог прийняв саме його жертвопринесення (Бут. 4). Ізмаїл був знехтуваний на користь його молодшого брата Ісака (Бут. 21). Ісав гнівався на Якова, що той викрав у нього право первородства і благословення (Бут. 27). І нарешті, Йосипу позаздрили аж десять братів, яким не подобалося, що Йосип у батька в улюбленцях. Вони, було, хотіли його убити, але передумали і продали в рабство (Бут. 37).
У кожному з цих випадків Бог – на боці молодшого брата. Як правило, проблема залишається невирішеною: Авель гине, Ісак і Ізмаїл живуть нарізно, Ісав і Яків укладають хистке перемир’я. Лише в останньому випадку (Йосип) відбувається справжнє примирення. В уривку, що цікавить нас, Павло, використовуючи натяк, кинутий наприкінці 10-го розділу, розповідає схожу історію, але доводить її до нового і позитивного вирішення. Виходить так: Ізраїль у цілому – як би на місці старшого брата, християни з язичників (плюс невелике число юдеохристиян) – на місці молодшого брата. За логікою, якщо мати на увазі біблійні оповідання, це не може не породити заздрощі. Це погано? Павло углядів тут певний позитивний потенціал: заздрощі можуть стати мотивом, який штовхне, як мінімум, частину євреїв на шлях віри і спасіння. Він навіть відважно стверджує, що саме з цієї причини Бог і попустив подібний сценарій подій.
Глибші богословські обґрунтування апостол наведе в наступних двох уривках. А доки він робить дві речі. По-перше, відповідно до сказаного на початку розділу, він хоче виключити всяку можливість того, що Ізраїль врятується якимсь іншим шляхом, ніж через віру. Це дуже важливо. Тому Павло ще раз звертається до Второзаконня (цього разу Втор. 29:4), щоб показати: у тому самому місці, де йшла мова про умови Заповіту Бога з Ізраїлем, Мойсей оголосив, що Ізраїль виявився сліпий і глухий до заклику Божого; і більше того, що якимсь образом це сталося по волі Божій! Тут нам знову не піти від незвичайних проблем, з якими ми вже стикалися в розділі 9. Неминуче виникає питання: навіщо Богові усе це знадобилося? Чому промисел простує такими дивними шляхами?
Ми відразу натикаємося і на іншу цитату, бо Павло любить урівноважувати цитати із Закону цитатами з псалмів (див. Пс. 69:23,24). Єднальним зв’язком є тема сліпоти, що уразила велику частину Ізраїлю. У Пс. 69 Давид, представник справжнього народу Божого, поглядає на боговідступників і оголошує, що світла для них вже не буде. Навіть їх центральний символічний акт (загальна трапеза, що виражала їх національну солідарність) став частиною проблеми, а не частиною відповіді. Він став «каменем спотикання» (пор. Рим. 9:33).
Значить, питання постає все гостріше: що робить Бог? Навіщо все це Йому знадобилося? Без сумніву, Павло ставив собі його тисячі разів.
Відповідаючи на нього, апостол розвиває тему «заздрощів» (див. вище) і концепцію «спотикання». Вони сходяться у в. 11. Образно кажучи, Ізраїль спіткнувся об камінь, що лежить на шляху. Слово «спотикання» у в. 11-12 багатошарове: воно відноситься до порушення заповіді Божої, але в той же час припускає, що хтось втратив точку опори, бо оступився. Але усе це, за Павловою думкою, було пророзумовим. Подібно до Йосипа, що пояснював братам, що Бог використовував їх погані наміри на благо (Бут. 50:20), Павло стверджує: через «спотикання» Ізраїлю (що із самого спочатку входило в божественний задум!) Бог приводить язичників, які тепер стікаються в народ Божий, сім’ю Авраамову. Підтекст, мабуть, такий: якби увесь Ізраїль прийняв Месію, це виглядало б, начебто месіанська епоха затвердила особливий статус Ізраїлю, відводячи язичникам роль громадян другого сорту. Проте це немислимо. У Своєму великому милосерді Бог завжди хотів, щоб юдеї і язичники входили в сім’ю на рівних (Рим. 10:12).
З погляду Павла, невіруючі юдеї повинні в такій ситуації «заздрити». Іншими словами, вони подивляться і побачать: маленьке число їх співвітчизників (включаючи Павла) плюс величезна і все зростаюча множина язичників спільно радіють дарам оновленого Заповіту і виконанню божественних обіцянь Аврааму. І тоді вони повинні розсудити: адже все це – їх привілеї (пор. Рим. 9:4-5); як же ними користуються язичники, а вони залишаються осторонь? Потрібно піти і приєднатися. Такий сенс в. 13-14. Павло, єврей, був посланий з особливим дорученням до язичників (пор. 10:14-18). Проте, як і в 10:19, у цьому дорученні виявляється прихований задум. Павлове служіння було націлене не лише на те, щоб язичники пізнали Бога Ізраїлевого і полюбили Його: воно повинне було збудити в його співвітчизниках заздрощі. І тоді хоч би деякі з них побачать, що ледь не пропустили виконання їх власних надій, і прийдуть до віри і спасіння.
Як бачимо, досить багато складних думок для одного короткого уривка. А тут є ще два моменти, що заслуговують на пильну увагу.
По-перше, у в. 14 Павло каже: «Може як викличу заздрість у своїх за тілом». (Більшість перекладів пом’якшують сенс приблизно так: «… заздрощі в моїх побратимах-юдеях».) Це перекликається з 9:3: люди, про яких він пише, суть його «родичі за тілом». Павло чудово усвідомлює, що «тіло» не остання і остаточна реальність і що вона здатна відвести в хибному напрямі. Але частково в цьому і полягає його думка, і ми згадуємо, що щось схоже вже чули. У Рим. 7 Павло надзвичайно пристрасно і переконливо пише про те, як «я, наданий самому собі» спостерігає, що «тіло» повстає проти волі Божої. Потім у 9:3 він не менш пристрасно пояснює, що за власним своїм розумінням він навіть думав, чи не молитися йому про відлучення себе від Бога заради спасіння «родичів за тілом». Перед нашими очима розігрується дивна драма спасіння, повна внутрішніх конфліктів і колізій, і в неї залучені як розум, так і серце апостола.
По-друге, висловлювання про «спотикання» Ізраїлю (в. 11-12) відсилають нас до 5:20, де було сказано: «Закон же прийшов, щоб збільшився переступ». Як ми пам’ятаємо, там мова була про повторення Ізраїлем Адамового гріха, гріха усього людства. Зараз думка апостола розкривається більш повно. Виключно важливі в цьому сенсі його зауваження про те, що «занепад» Ізраїлю несе багатства світу і поганам (в. 12) і що «відкидання» Ізраїлю несе примирення, а «прийняття» – «життя з мертвих» (в. 15). Сенс такий: те, що відбувається з етнічним Ізраїлем, за задумом Божим повторює те, що сталося з Месією, Ісусом Христом. Він був понижений, щоб світ піднісся. Він був знедолений заради примирення світу і повернений до життя, щоб ми усі були живі через Нього (4:24-25; 5:8-11). Якщо можна так виразитися, Бог включив розповідь про Христа в розповідь про «народ Месії за тілом» (9:5). Павло бачить лише один спосіб зрозуміти, що відбувається з Ізраїлем: осмислити його долю по аналогії з Ісусом Христом – Тим, у Кому віднині відкрита уся заповітна премудрість Божа.
Недивно, що на своїх невіруючих співвітчизників він дивиться із скорботою і любов’ю. Недивно, що він дивиться на них з надією на їх спасіння. В їх відкиданні він бачить обличчя знехтуваного Христа, а в Його славному воскресінні – можливість того, що і вони будуть відновлені. Павло як би промовляє: доведемо розповідь до кінця, улагодимо ці старі ревнощі раз і назавжди. Якщо навчитися розпізнавати прихований задум Божий, явлений в Ісусі, усе можливе.