«О глибино багатства, і премудрости, і знання Божого! Які недовідомі присуди Його, і недосліджені дороги Його! Бо хто розум Господній пізнав? Або хто був дорадник Йому? Або хто давніш Йому дав, і йому буде віддано? Бо все з Нього, через Нього і для Нього! Йому слава навіки. Амінь.»
Учора мене возили подивитися на місце майбутнього моста через річку.
Поставивши в переліску машину, ми відправилися пішки. Спочатку дерева росли густо, і річка була не видна, хоча її можна було чути. Я чекав: міст собі і міст – два береги неподалік, і їх сполучатиме дорога на висоті метрів шести.
Дерева розступилися, я оглядівся і з тривогою виявив, що ми крокуємо карнизом, а поряд з нами прямовисний обрив. Попереду була стіна, що закривала огляд. Ми обережно обігнули вузьким карнизом стіну, і в нас перехопило дух: глибоко внизу, метрах у тридцяти під нами, вирувала гірська річка. Саме на цьому місці колись, декілька десятків років тому, по величезному віадуку річку перетинав залізничний міст. Від нього залишилися лише кам’яні стовпи по обидві сторони. Як мені пояснили, є ідея побудувати новий міст: вже не для потягів, а для пішоходів – висячого.
Я не міг підійти занадто близько до краю: не те, щоб боюся висоти, але все ж таки ніяково. Без огорожі, та ще сильний вітер дме… Мене захопили відвага, простота і хитромудрість плану, а також краса запланованого продукту.
Павло чекає, що в цьому місці його послання ми відчуємо приблизно такі ж почуття. Адже ми нічого подібного і не чекали! Без сумніву, читачі-подорожні можуть відчувати богословське запаморочення, якщо не відвертий страх, і, вже звичайно, інтелектуальну втому. Адже задум Божий, яким його зображував Павло, напрочуд простий! Так, аргументація виглядає ризикованою. І вона насправді ризикована: люди завжди можуть вирвати з неї ті чи інші частини і спорудити власну конструкцію, яка абсолютно не входила в плани апостола. Без сумніву, деякі коментатори звинуватять у такому свавіллі і мене самого. Що ж, хто знає! Проте зараз послання підійшло до тієї точки, де личить лише одне: зітхнути повними грудьми, у захопленому подиві похитати головою і віддати хвалу Богові, чиї думки, плани і звершення незмірно глибші і величніші, ніж ми могли собі уявити.
Коли юдеї хотіли прославити Бога, вони спиралися на багату біблійну традицію. От і Павло збирає декілька уривків, які є не просто славослів’ям: ми немов чуємо відлуння ізраїльських молитов попередніх століть. Псалми наповнені трепетом перед мудрістю і любов’ю Творця. Книги Притч і Йова також розповідають про божественну таємницю, про здатність Бога дивувати і діяти через такі несподівані і нові обставини, що спочатку ми їх зовсім не розуміємо, але згодом ми усвідомлюємо усю їх правильність і мудрість. В основі в. 33-34 лежать такі тексти, як Йов 5:9; 15:8; 36:22-23; потім в. 35 є прямою цитатою з Йов 41:3. Бог ніколи не залишається ні в кого в боргу. Люди часто вважають, що Він для них чимось зобов’язаний і щось недодав. Наскільки вони помиляються! Ні наше народження, ні наша краса, ні наш інтелект не надають нам право вимагати. Ніхто не в змозі ощасливити Бога таким подарунком, після якого можна буде сидіти і самовдоволено посміхатися, знаючи, що Творцеві за нього розплачуватися і розплачуватися.
Бо, як тріумфально сповіщає останній вірш уривка, усе, що ми є, – з Нього. Усе, що в нас є, – через Нього. Усе, що тільки існує, – справа Його рук і Його могутністю і любов’ю приводиться в рух. Усе, що ми робимо, зобов’язане Йому, – суверенному Володарю, перед яким усі людські труди суть у кращому разі любляче служіння.
Звичайно, не можна забувати і про очевидні проблеми. Світ, яким ми його бачимо, і люди, якими ми їх бачимо і знаємо, – у тому числі ми самі – несуть на собі безліч ознак того, що все далеке від досконалості. Багато скептиків кажуть, як казали і за часів Павла, якщо всесвіт і був створений Єдиним Богом, то Бог, м’яко кажучи, спрацював незграбно: чим інакше пояснити, що в ньому так багато що йде зовсім не так? Проте у своєму листі Павло вже неодноразово звертався до цієї проблеми. Більше того, Послання до Римлян – це багато в чому звістка про рятівну справедливість Божу. Апостол далекий від рожевого ідеалізму: він пише не лише про загальне людське ідолопоклонство, непослух і гріх, але і про тління, під яке підпало усе творіння (8:18-27). Більше ніж якийсь інший ранньохристиянський текст, Послання до Римлян вирішує ці проблеми у світлі смерті і воскресіння Месії, Ісуса Христа, і дару Духа, а також демонструє, що Бог був вірний Своєму творінню і Своєму Заповіту; більше того, що ця вірність не вичерпалася і принесе в майбутньому дивні дари.
Затіяний Богом проект – нове творіння, – подібно до того моста, ще не завершений. Але він вже існує в задумі Архітектора. Фундамент покладений. Робота вже йде. І немає сумніву, що вона благополучно завершиться. З нашого ж боку личить не холодний кивок схвалення (ніби, непогано, але я б зробив не гірше), а захоплення і трепет перед величчю і трудністю задуму. Слава Богу навіки! Амінь.