Римлян 12:1-5 – Жива жертва

«Тож благаю вас, браття, через Боже милосердя, повіддавайте ваші тіла на жертву живу, святу, приємну Богові, як розумну службу вашу, і не стосуйтесь до віку цього, але перемініться відновою вашого розуму, щоб пізнати вам, що то є воля Божа, добро, приємність та досконалість. Через дану мені благодать кажу кожному з вас не думати про себе більш, ніж належить думати, але думати скромно, у міру віри, як кожному Бог наділив. Бо як в однім тілі маємо багато членів, а всі члени мають не однакове діяння, так багато нас є одне тіло в Христі, а зосібна ми один одному члени.»

Одного разу я обідав з чоловіком, який рік тому прийшов працювати президентом в одну фірму. Я поцікавився, які в нього враження.

«Як вам сказати, – тут Вільям злегка забарився, – загалом усе чудово. Фірма досягає успіху, і я навіть горджуся, що в ній працюю».

«Загалом?» – перепитав я, уловивши неоднозначність тону.

«Розумієте, – пояснив він, – тут є одна проблема. Кожен із службовців чудово знає, що потрібно робити голові: які зустрічі проводити, які контракти укладати та інше. Я намагався прислухатися до кожного. Вивчив усі їх місцеві звичаї. Але зараз я зрозумів, що зайшов занадто далеко і так більше не можна. У результаті вони диктують мені, що і як робити. Значить, доведеться давати задній хід. Бо в мене самого є чітке уявлення про те, який курс правильний. Наводитиму лад».

Зрозуміло, що тямущий менеджер не тиранить, а прислухається до думки співробітників, що працювали на фірмі довше за нього. І це теж відповідає тому, про що пише Павло. Але він переконаний, що ми не повинні узгоджуватися з «віком цим», не повинні підпорядковувати свої думки і вчинки його диктату. Від нас потрібне інше: преображення і оновлення розуму. Ми самі повинні розібратися з тим, якими нам бути. В основу ж наших міркувань слід покласти не чергову культурну моду, а волю і милість Божу.

Один з ключових виразів у цьому уривку – «вік цей» (в. 2). У Гал. 1:4 Павло називає його так: «злий сучасний вік». Подібно багато чим до своїх єврейських сучасників, він вірив, що світова історія розділяється на дві епохи: «вік цей/нинішній» (де люди бунтують проти Бога, а в результаті пожинають тління і смерть) і «вік майбутній» (де Бог дарував нове життя світу і людям, принесе раз і назавжди справедливість, щастя і радість). Згідно з Павловим вченням, «вік майбутній» вже почався в Ісусі, особливо в Його смерті і воскресінні.

Відповідно, християни чимось схожі на того менеджера: їм треба перестати плисти по волі хвиль навколишнього світу і не слухати його умови, але самим вирішувати, яка поведінка личить, причому личить не «віку цьому», а «віку майбутньому», який вже вступає у свої права. Можна навіть сказати, що християни покликані до контркультури. Не у всіх сенсах, зрозуміло, бо не можна мастити чорною фарбою усе підряд у нашій культурі і суспільстві, але в усякому разі ми маємо бути готовими мати свій голос, усе ретельно продумувати. І якщо десь ми чуємо наказовий окрик або спокусливий шепіт віку цього («зроби так, так краще – і легше!»), пам’ятатимемо: жити слід тільки відповідно до епохи прийдешньої, що вже почалася в Ісусі.

Ключ до усього – преображення розуму. Багато християн ніяк не можуть собі це утямити. Вони наївно вважають, що можна виконувати щось на кшталт християнських норм, але при цьому мислити згідно з епохою. Проте згадаємо Павлові міркування про людський бунт проти Творця (1:18-32): яку увагу апостол приділяє хибному мисленню. Справжнє життя, уготоване Богом Його дітям, починається з оновлення розуму через дію Духа.

Такий шлях дорослішання. Адже, якщо розібратися, проблема багатьох християн полягає в тому, що вони ніяк не можуть подорослішати, навчитися мислити і діяти самостійно, а не сліпо підкоряючись зовнішнім правилам і встановленням. Павло бачить зріле християнське життя зовсім інакше: так, звичайно, існують тверді рамки і межі (про них піде мова далі), але людині потрібен розум бадьорий, пробуджений від духовної сплячки, що не бездумно копіює впливи і моди, а розуміє, чому жити потрібно саме так, а не інакше. Адже якщо називати речі своїми іменами, то саме «вік цей» припускає незрілість і недорослість: ніби, спостерігай, що роблять навколо, і роби аналогічно.

Павло вважає, що розум і тіло тісно взаємопов’язані і повинні працювати злагоджено, однією командою. Оновлення розуму і віддання Богові свого тіла (в. 1) – речі нерозривні. Тут Павло використовує несподівану і хльостку метафору: необхідно покласти самого себе («тіло») на вівтар, як жертву покладають на жертовника в Храмі. Різниця, природно, у тому, що биків ведуть на забій, а християни набувають нового життя, яке кипить і вирує часом абсолютно непередбаченим чином після того, як злі справи убиваються. (Для ясного розуміння уривка слід бачити його взаємозв’язок з 6:1-14 і 8:12-17.) Християнське життя ніколи не починається з набору правил (хоча згодом будуть і правила). Воно починається з радісного вручення самого себе Богові, Який прихильно зустрічає нас у нашому непослуху, гріху і смерті. І тоді відбувається оновлення розуму: ми раптом набуваємо здатності ясно мислити, бачити речі в правильному, а не викривленому світлі, нав’язаному нам навколишнім світом, і діяти відповідно.

Одна з перших речей, на які християни повинні налаштувати свій розум, – і це зробить величезний вплив на те, як вони живуть, – заклик жити як члени однієї сім’ї. Павло вже попереджав римських християн, щоб вони не були про себе занадто високої думки (11:25). (Навіть якщо ти нічим особливим не виділяєшся в плані аристократичного походження чи суспільного статусу, сама думка, що ти – улюблене дитя Боже, може дуже прославити тебе у власних очах!) Тепер він робить крок далі. Християнинові не личить вважати і інших людей людьми другого сорту: сам же він – лише невелика частина єдиного тіла, в якого є і безліч інших членів.

Тут ми бачимо один з двох знаменитих уривків (див. також 1Кор. 12), де Павло уподібнює церкву людському тілу з його різними органами. «Одне тіло в Христі», – так він виражається у в. 5. Христос не лише «над усіма Бог» (9:5), але дійсно людина, і ті, хто перебуває «в Ньому», члени Його «тіла», утворюють оновлене людство. Іншими словами, образ «тіла і членів» далеко не випадковий. Він розкриває нове життя, якого церква повинна набути і виявляти світу.

Це говорить щось дуже важливе про Павлову концепцію церкви. У наступних розділах думка апостола ще більше проясниться. Деякі тлумачі вважають, що «богословська» частина Послання до Римлян закінчується 11-м розділом, а далі йдуть чисто «практичні» настанови. Проте таке розуміння занадто грубе і спрощене. (І в будь-якому випадку, як легко помітити за 6-м і 8-м розділами, Павло вже написав немало «етичного» і «практичного».) Заклик до церковної єдності, який звучить у розділах 14 і 15, виростає з усього, що Павло говорив раніше про з’єднання євреїв і язичників у Христі.

Ця єдність заснована не просто на абстрактному переконанні, що нікого з людей не можна забувати. Як ми вже бачили в розділах 3 і 4 (а також Гал. 2-4), воно будується на тому, що усі християни мають одну віру. Усім християнам Бог дав одну віру в Ісуса як воскреслого Месію і Господа. Наскільки б не відрізнялися вірні один від одного в плані темпераменту, освіти, таланту і професії, це в них – спільне. Це складає основу їх єдності і співпраці.

Нинішній церкві доводиться учити урок наново. Навколишній світ любить роз’єднувати нас. Тому необхідно оновитися розумом, і не в останню чергу через самовіддачу в богослужінні. Навчаючись тим самим єдності, ми, можливо, і дійсно одного разу її набудемо.

Попередній запис

Римлян 11:33-36 – Богові слава навіки!

Наступний запис

Римлян 12:6-13 – Спільне життя в Христі