«І ми маємо різні дари, згідно з благодаттю, даною нам: коли пророцтво то виконуй його в міру віри, а коли служіння будь на служіння, коли вчитель на навчання, коли втішитель на потішання, хто подає у простоті, хто головує то з пильністю, хто милосердствує то з привітністю! Любов нехай буде нелицемірна; ненавидьте зло та туліться до доброго! Любіть один одного братньою любов’ю; випереджайте один одного пошаною! У ревності не лінуйтеся, духом палайте, служіть Господеві, тіштесь надією, утиски терпіть, перебувайте в молитві, беріть уділ у потребах святих, будьте гостинні до чужинців!»
Семеро друзів зустрілися, як і домовилися ще попередньою ніччю, о десятій годині ранку. Вони були повні радісного передчуття: адже вони задумали таку чудову річ!
Усе відбувалося так. Вони раптом виявили, що всіх їх цікавить садівництво. До того цікавить, що вони готові хоч зараз усе кинути і взятися за влаштування нового саду. А слід сказати, що на тридцять кілометрів в околиці не було належного садівничого центру: тобто попит явно б виник. Але от питання: з чого починати? І кому які ролі доручати?
Джефрі і Рут були природженими лідерами. Тому всі швидко погодилися, що вони і стануть координаторами проекту. У Джефрі було повно зв’язків у діловому світі, і в їх краях, і в Лондоні. Йому було зручно зустрітися з потрібними людьми, навести довідки, розвідати обстановку і виробити стратегію. Рут мала двадцятирічний стаж роботи в банку: кому як не їй займатися фінансовою стороною справи. А от Томасу, який і за власними грошима не умів пригледіти, не кажучи вже про чужі, усе не терпілося почати щось вирощувати, особливо овочі. Тому він був щасливий, коли всі погодилися, що йому і потрібно це доручити. Ребека ще з дитинства захоплювалася садами, і їй довірили доглядати за квітами і кущами. Джері – майстер на всі руки. Дай йому декілька хвилин, і він тобі побудує загорожу, полагодить газонокосарку і приробить колеса до тачки. Його допомога була дуже затребувана. У Метью інше завдання: він знав графство як свої п’ять пальців, а на попередній роботі навчився переконувати людей купувати речі, які ним і на думку не спадало. Кому як не йому знайти зацікавлених партнерів!
А Ричард? Тут виникла легка заминка. З ним невдача: хоча сади він любив і ентузіазмом горів не менше за інших, руками нічого робити не умів. Свого часу він отримав хорошу освіту, але не залишився працювати в університеті. Але він був для всіх кращим другом, завжди піднімав усім настрій. І тут їм спала думка. Ричард буде головним в офісі, зустрічатиме людей, переглядатиме кореспонденцію і складатиме звіти. Він та людина, яка усе зробить як належить. Сказано – зроблене…
Напевно, багато християн подумали: от би так частіше в церкві! Адже рідко зустрічається, на жаль. Між тим Бог приділив кожному різні дари, які в їх різноманітті так затребувані для благовістя! Звичайно, частково тут справа в характері: в одних людей лідерська натура, у других педагогічний дар, третім легко вдається налагоджувати контакти. Але не лише природний характер. Як каже Павло у в. 6, це залежить і від благодаті Божої. Часто божественна благодать сприяє розвитку в людині вже існуючих здібностей і талантів, але іноді в неї відкриваються і абсолютно нові дари, про які ні вона, ні оточення навіть не підозрювали.
Церкві дуже важливо розпізнавати і цінувати ці різноманітні дари, покладати їх на жертовне служіння Богові. Але тут виникає проблема. Не усе завжди складається так гладко, як у тому випадку з життя, який я навів. Умовно кажучи, можливий такий варіант: відразу дві людини хочуть вирощувати овочі, тоді як усім абсолютно ясно, що одному з них краще б займатися фінансами. Часом доводиться чути, як хтось у церкві тоном, що не терпить заперечення, каже: «Це моє служіння», – і, ніби, давайте, визнавайте його і допомагайте. Хоча, можливо, таке «служіння» начисто позбавлене сенсу, і людина (а то і ціла церква!) залишається сліпою і глухою до волі Божої, не розуміє, що від неї потрібно насправді.
І все-таки ми бачимо, що Бог діє в церкві: дає різноманіття дарів, і вони йдуть на благо. Деякі з них перераховані у в. 6-8, і показово, що ніде немає мови про «висвячування» на несення цих служінь. Пророцтво (тобто тлумачення біблійної істини за натхненням Духа) може бути дане всякому, хоча вірні, які відчувають у собі цей дар, повинні остерігатися висловлювати перше, що спаде на розум: слід узгоджуватися з вірою. Іншими словами, коли ти, приміром, говориш про Ісуса, то повинен ясно уявляти, що свідчить про Нього християнське вчення, і не повинен цьому суперечити. Тобто важливо не переплутати справжнє натхнення з екстазом, який, до речі, може сприяти зовсім не дорослішанню в християнському житті, а капітуляції перед «віком цим» (наприклад, «романтичним» рухом).
Більшість служінь у в. 7-8 зовсім не легкі, і Павло радить читачам приготуватися до цього. Як мовиться, треба підійти до справи з відповідальністю: розберися, у чому полягає твоє завдання, потім склади план роботи, усе ретельно продумай, потім рано вранці підйом і вперед! Не можна піддаватися першому пориву. Християнське служіння – зовсім не хобі (яким його часом вважають), а божественне покликання. Якщо покликання полягає в тому, щоб подавати каву після літургії, нехай це робитиметься з вправністю і посмішкою. (І бажано, щоб напій, що подається, відповідав християнським стандартам якості!) Якщо в когось дар учительства, це не означає, що треба вставати і говорити усе, що на думку спаде: необхідно підготуватися, зібрати матеріал, вивчити питання. І так далі. Зауважимо, зокрема, що апостол заповідає здійснювати добрі справи з «привітністю». Бо ніщо так не руйнує плоди християнських трудів, як похмурий і пісний вигляд.
Лицемірна посмішка буває анітрохи не краща, ніж похмурість. Як пише Павло у в. 9, «любов нехай буде нелицемірна». Тут виникає проблема. Багато хто не розуміє: ніби, якщо людина не симпатична, як її можна любити? А якщо любити нам все-таки заповідано, як піти від лицемірства?
Частково Павлова відповідь полягає в тому, що «любов» – це не стільки те, що люди відчувають, скільки те, що вони роблять. У ранній церкві «любов» часто розумілася дуже конкретно: допомагати іншим людям в їх потребах (наприклад, допомагати грошима). Гаразд, допустимо, якась людина не дуже подобається: помолившись, все одно можна і треба протягнути їй руку допомоги.
Звичайно, мова не про те, що ми повинні робити милості холодно і звисока, немов даючи подачки. Проте в церковному житті ми знову і знову виявляємо, що коли ми поводимося з людиною так, немов її любимо, ми (на наш найбільший подив!) поступово починаємо помічати, що наше ставлення до неї помітно покращало. Ну а якщо чекати, поки наші мотиви стануть стовідсотково чистими, ми, можливо, так нічого корисного і не зробимо.
На відміну від завдань у в. 6-8 заповіді у в. 9-13 звернені до всіх християн. Природно, кожна з них має для різних людей різну міру актуальності: скажімо, одним потрібніше навчитися терпінню в стражданні, а другим – «любови до приходнів» (Євр. 13:2). Але передбачається, що всі християни повинні поводитися так більшу частину часу. Перечитаємо ці вірші і відчуємо просту, практичну енергію, якою вони наповнені. Павло пише конкретно і по-діловому. Зауважимо, зокрема, заповідь у в. 9: ненавидіти зло, приліплюватися до добра. Ясніше не скажеш. Апостол виходить з того, що всі більш-менш знають, що на світі є багато речей хороших і багато речей поганих. Християни зовсім не вільні від базових моральних стандартів, які визнають практично всі суспільства. Більше того, як стане ясно з наступного уривка, вони повинні виявляти навколишньому світу дійсно чисте людське життя.