«А що вони не вважали за потрібне мати Бога в пізнанні, видав їх Бог на розум перевернений, щоб чинили непристойне. Вони повні всякої неправди, лукавства, зажерливости, злоби, повні заздрости, убивства, суперечки, омани, лихих звичаїв, обмовники, наклепники, богоненавидники, напасники, чваньки, пишні, винахідники зла, неслухняні батькам, нерозумні, зрадники, нелюбовні, немилостиві. Вони знають присуд Божий, що ті, хто чинить таке, варті смерти, а проте не тільки самі чинять, але й хвалять тих, хто робить таке»
Кілька років тому я був на врученні призів в одній місцевій школі. Директор виступив з цікавою промовою, в якій, зокрема, зачитав цитату (не вказавши автора) про те, куди котиться молоде покоління. Молодь не шанує старших, нехтує культурою і традиціями, піклується тільки про власні задоволення; молоді люди грубі, некультурні, неосвічені і ледачі. Врешті-решт, він сказав, що цитата належить афінському авторові V ст. до Р. Х.
Ми часто вважаємо, що світ котиться в тартарари. Коли розумієш, що це сприйняття, можливо, викликане не стільки об’єктивними причинами (наростаючим нечестям інших людей), скільки збільшенням знання, то відчуваєш дивне полегшення. Упродовж усієї відомої нам людської історії світ був повний не лише сміху, але і сліз; не лише мудрості і доброти, але і дурості і злості. Маю зізнатися, що, коли я зараз перечитував цей список людських вад, у мене було дивне відчуття упізнавання: я знаю цих людей, я читав про них у газетах, іноді зустрічаю їх на вулицях, а один мені щойно прислав мейл. Гірше за те, іноді це відчуття пізнавання настає, коли я дивлюся в дзеркало. Риса між добром і злом проходить не між «нами» і «ними», але всередині кожного з нас. (Якщо до нас це ще не дійшло, Павло нагадає на початку наступного розділу.)
Три середні вірші (29-31) дають більш докладні деталі. Зупинятися на них детально немає нужди: вони самі за себе свідчать. Та все ж, для повноти картини, запитаємо себе: як було б нам жити, скажімо, у селі, де всі люди підходять під цей опис? Мабуть, м’яко кажучи, не дуже. Нам захотілося б скоріше переїхати. Подібна поведінка неодмінно руйнівна як для оточення, так і для самої людини (нам напевно відомі люди, які немов цілком складаються з однієї з цих вад – пліток, хвастощів і т. д.). Нічого радісного в такому житті немає. Клайв Льюїс колись описав пекло як місце, в якому люди селяться все далі і далі один від одного. Перечитайте цей список, уявіть людей, які утілюють ці якості, і ви зрозумієте, чому.
Проте найцікавіше в цьому похмурому уривку – його початок і кінець. Павло знову каже: «Видав їх Бог». Таке людське життя, коли Бог каже: «Що ж, якщо хочете, робіть по-своєму». Тоді починає руйнуватися не лише поведінка, але і саме людське мислення. Павло каже: «Видав їх Бог на розум перевернений» (оскільки вони «не вважали за потрібне мати Бога в пізнанні»). Ми досі іноді думаємо, що погана поведінка – наслідок перемоги тіла над розумом. Але Павло дивиться глибше: зло утворюється, коли спотворюється розум (а тіло спотворюється услід).
От чому останній вірш цього розділу так витвережує. У деяких людей він викликає здивоване питання. «Не тільки самі чинять, але й хвалять тих, хто робить таке». Здавалося б, по-справжньому погано саме робити, а не виносити моральне судження?
Проте це не зовсім так. Уявіть, наприклад, що ви прийшли у в’язницю і зустріли там двох вбивць. Один з них жалкує за скоєним. Він каже: «Я знав, що чиню погано. Але був настільки злим, що не міг себе пересилити. Дуже важко тепер жити з відчуттям, що на мені такий гріх».
Другий йому відповідає: «Ти просто боягуз. Ми живемо в жорстокому світі. Кому яка справа до того, що правильно, а що ні? Я вчинив розсудливо, докінчивши того безглуздого старого. Він тільки небо даремно коптив. Без нього повітря стало чистіше. Суддя повинен був мені медаль повісити, а не кидати за ґрати».
У чиєму світі ви вважали за краще б жити? Хіба не набагато, набагато гірше жити у світі, де зло вихваляється, а добро ганьбиться, ніж у світі, де люди, хоч і коять зло, все ж знають, що воно зло?
Усе це підводить до ключового твердження: вони знають встановлення Боже, «що ті, хто чинить таке, варті смерти». Воно часто розуміється невірно. Люди вважають, що заповіді Божі довільні. На їх думку, Бог, якщо Він взагалі існує, винайшов купу правил мало не для забави, а потім став карати людей за порушення. Швидше вже це нагадує імператора Калігулу. Він наказував писати нові закони маленькими буквами і підвішував їх так високо на стіні, що ніхто їх не бачив. Потім карав людей за те, що вони їх порушують.
Проте уявляти собі Бога так само – спотворене мислення, яке анітрохи не краще за те, що викриває Павло. Заповіді Божі не довільні, а глибоко гармоніюють з усім улаштуванням творіння. Зла поведінка із самого початку деструктивна за своїм характером. На ній немов дорожній знак підвішений: веде до смерті. Це очевидно у випадку із вбивствами та іншими насиллями; це має бути не менш очевидним у випадку з плітками і наклепом, де часто в жертви немає анінайменшого шансу виправдатися, тоді як її репутація і життя просто нищаться. Егоїсти і хвальки розштовхують інших ліктями, немов тільки їх інтереси мають значення. І так далі. Бог створив світ таким, що в ньому доброта, м’якість, щедрість і скромність – любов в усіх своїх формах – ведуть до життя, а зло веде до смерті. Постійний процес руйнування, який Павло має на увазі у своєму рефрені «видав їх Бог» (в. 24, 26, 28), сам по собі не є остаточна смерть. Про неї, як про останнє засудження гріха, Павло говоритиме в наступному розділі. Але в Римлян 1 її силует вже починає відкидати свою зловісну тінь.
Тим з великим нетерпінням ми чекаємо, яке рішення проблеми запропонує Павло.