«Отож, що має більшого юдей, або яка користь від обрізання? Багато, на всякий спосіб, а насамперед, що їм довірені були Слова Божі. Бо що ж, що не вірували деякі? Чи ж їхнє недовірство знищить вірність Божу? Зовсім ні! Бож Бог правдивий, а кожна людина неправдива, як написано: Щоб був Ти виправданий у словах Своїх, і переміг, коли будеш судитися. А коли наша неправда виставляє правду Божу, то що скажемо? Чи ж Бог несправедливий, коли гнів виявляє? Говорю по-людському. Зовсім ні! Бож як Бог судитиме світ? Бо коли Божа правда через мою неправду збільшилась на славу Йому, пощо судити ще й мене, як грішника? І чи не так, як нас лають, і як деякі говорять, ніби ми кажемо: Робімо зле, щоб вийшло добре? Справедливий осуд на таких!»
Одного разу мені довелося везти коштовності через усю земну кулю.
Ми з дружиною вирушали в Нову Зеландію. Наші друзі в Англії хотіли переслати щось, – здається, намисто, – своїм родичам. Вони боялися покладатися на звичайну пошту, а тому попросили нас. У ті часи авіакомпанії ще не ставилися так підозріло до людей, які перевозять чужі посилки, але все одно ми хвилювалися: якщо намисто загубиться? Але ми знали цих симпатичних людей, і ми погодилися. На щастя, усе обійшлося благополучно: коштовності потрапили за призначенням.
Звичайно, ми могли забрати цінності собі і збрехати, що вони загубилися. Нас стали б підозрювати, але, можливо, крадіжка зійшла б з рук. Ми не зробили цього, бо нам довіряли і ми не могли обдурити цю довіру. Речі нам були довірені: довірені, – тобто призначалися не нам, а тим людям, яким ми повинні були їх передати.
Якщо зрозуміти цей принцип, усе стає на свої місця і цей уривок вже не здається таким складним. У в. 2 Павло пояснює, що єврейському народу (тобто його власному народу) Бог довірив «слова», «оракули». (Тут використане незвичайне грецьке слово. Можливо, воно вказує на божественну звістку в цілому, а можливо, віддає належне тому факту, що хоча язичники не чекали нічого подібного юдейському Закону, вони часто жадали «оракулів» від того чи іншого божества.) Юдеї були покликані стати світлом світу, зберігати увірену їм від Бога звістку для всього творіння. Їх завдання полягало в тому, щоб у виконання довіри проголошувати цю звістку, говорити світу про Бога.
Проте вони не виконали своєї місії. Вони тримали цю звістку при собі; як певний знак привілею, начебто листоноша вважав свою сумку знаком своєї особливої значущості, відмовляючись при цьому доставляти пошту. Деякі, подібно до блудного сина, продали довірені для них цінності і марнотратили гроші (див. думку Павла в 2:21-24!). Проте від посланця потрібне лише одне: доставити звістку за призначенням. Якщо просто ходити з важливим виглядом (ніби, я – посланець), це може справляти враження якийсь короткий час, але потім почне здаватися дивним, якщо місія так і залишається невиконаною. Викриття Павлом своїх побратимів-юдеїв (а значить, і свого власного колишнього існування) продовжує лінію древніх пророків Ізраїлю: Ізраїль порушив вірність, відступив від свого покликання бути посланцем.
Як же в цьому випадку діяти Богові? За словами Ісаї (цитованого Павлом в 2:24), ім’я Боже не славиться, а зневажається серед народів. Народи не лише не отримали потрібну звістку, але і зробили висновок, прямо їй протилежний: що Бог Ізраїлів – поганий бог, що заслуговує лише кепкувань і лихослів’я. Але Бог залишиться вірним Своєму первинному наміру. Невірність Ізраїлю не змусить Його самого порушити вірність (в. 3-4). Божественний задум буде виконаний. Що потрібне Богові, і що Він сам забезпечить – це вірний ізраїльтянин, який нарешті виконає доручення.
Про це Павло поговорить детальніше трохи далі. Подивимося доки, про що ще сказано в цьому уривку.
Після його міркувань наприкінці розділу 2 перед Павлом неминуче постало питання, яке він і ставить у розділі 3. А саме: якщо Бог створює новий народ Заповіту і члени його можуть називатися «юдеями», навіть будучи необрізаними, у чому ж сенс юдейства і обрізання? Здавалося б, Павло повинен відповісти: «Ні в чому. Ці речі втратили своє значення». Нічого такого, проте, ми тут не знаходимо. Деякі тлумачі вважають, що тільки залишки національної гордості перешкодили Павлу зробити такий висновок. Але це несправедливо стосовно нього. Павло як і раніше вірить, – більше того, на цій вірі будується все його розуміння Бога, світу і благовістя, – що коли Бог давав обіцяння Аврааму, Ісаку і Якову, Він ставився до них серйозно, а в Месії, Ісусі Христі, Він дотримав їх і далі Святим Духом дотримає їх остаточно. Павло зовсім не вважає, що Ізраїль перестав бути богообраним народом. Він ще не може пов’язати в аргументації всі кінці з кінцями, але коли він повернеться до тих же питань на початку розділу 9, він зуміє нарешті розглянути проблеми в глобальнішому аспекті.
Головна думка Павла, яку ми вже згадували, полягає в тому, що, хоча Ізраїль був невірний своїй посланницькій місії, Бог залишається вірним Своїм обіцянням. Міркуючи про це у в. 4, Павло цитує Пс. 51:6, один з великих покутних псалмів, згідно з яким Бог завжди залишається праведний, незважаючи на гріхи людей, зокрема ізраїльтян.
У той же час уся ця аргументація може створити враження, що Бог і люди (чи Бог і Ізраїль) протистоять один одному як дві сторони на судовому процесі. (У цьому полягала помилка Йова: він думав, що вони з Богом змагаються у свого роду судовій тяжбі, яку він, Йов, повинен виграти. Утішники Йова здійснювали аналогічну помилку: вони мислили в категоріях все тієї ж тяжби, тільки думали, що виграти її повинен Бог. Книга Йова ж пояснює, що такий підхід невірний у принципі: Бог не є однією із сторін у судовому процесі. Він суверенний і трансцендентний навіть по відношенню до тих питань, які здаються нам найбільш важкими.) Проблема з уявленням про Бога і Ізраїль як протилежні сторони на судовому процесі полягає в наступному: якщо Бог судить світ і карає нечестивих, виходить, що Він виступає суддею у Своєму власному процесі. Це неправильний підхід (в. 6): Бог має бути суддею.
Виникає, проте, інше заперечення. Коли Ізраїль зраджує своїй посланницькій місії і Богові доводиться знаходити новий спосіб демонстрації Своєї вірності, адже це підкреслює правоту Бога?! Так чому ж Бог гнівається на Ізраїль за те, що той не виконав доручення? Більше того, чому б просто не чинити невірно, щоб надалі стала ще помітніша велич Бога, Який виправляє наші помилки? Що ж, люди, які слухали розмови Павла про прощення і виправдання аби як, дійсно перекручували його позицію, начебто він навіть радив коїти зло, щоб у результаті вийшло більше добра. На це Павло відповідав: принаймні, цих людей чекає суд справедливий!
Ці останні три вірші можуть здатися звичайними «шпильками». Багато людей, та і багато християн, не прибігають до такого «пінг-понгу», і для них дивно, що Павло займається подібними речами. Але наприкінці доречно зробити три зауваження.
По-перше, потрібна вдумливість. Можливо, нам ніколи не вдасться зрозуміти Бога і Його промисел про світ. Але не варто ухилятися від інтелектуальних викликів, що очікують нас на кожному кроці. Нам заповідано любити Бога не лише усім серцем, усією душею і усіма силами, але і всім своїм розумом (Мр. 12:30). Тому важливо йти в інтелектуальному пошуку так далеко, як тільки вийде, упокорено усвідомлюючи при цьому, що якнайглибші таємниці, можливо, назавжди залишаться для нас недоступними.
По-друге, Павлу необхідно відповісти на ці питання, але цікаво, що він доки не готовий зробити це на належному рівні. Коли ми дістанемося до розділу 9, перед нами будуть усе ті ж проблеми: що сталося з Ізраїлем? Чи вірний Бог Своїм обіцянням? Чи справедливий Бог? Чому Бог все ще засуджує людей? Там, проте, ми побачимо більш просторовий їх виклад. Павло обговорюватиме їх у світлі того, про що говорив у попередніх розділах. Взагалі Послання до Римлян нагадує велику симфонію. Цей уривок – це акорд, який передбачає розвиток цих тем у наступних розділах.
По-третє, Павло не хоче і не може залишити в читачів враження, що приналежність до юдеїв, богообраного народу, нічого не означає. Мабуть, у Римі були і такі християни з язичників, яким припав би до душі подібний стан. Але Павло виступає проти такої позиції у своєму листі. Вона не лише принципово помилкова і шкідлива для ставлення християн до невіруючих юдеїв. Вона вибиває ґрунт з-під ніг у самого Павлова благовістя. Як ми побачимо далі в цьому розділі, сенс якраз і полягає в тому, що в Ісусі Христі Бог знайшов спосіб залишитися вірним Своїм обіцянням. Ісус, як представник Ізраїлю, зробив такий послух у вірі, який очікувався від Ізраїлю, але який той не виконав. Христос – це посланець, що доставляє нарешті звістку за призначенням.