«А тепер, без Закону, правда Божа з’явилась, про яку свідчать Закон і Пророки. А Божа правда через віру в Ісуса Христа в усіх і на всіх, хто вірує, бо різниці немає, бо всі згрішили, і позбавлені Божої слави, але дарма виправдуються Його благодаттю, через відкуплення, що в Ісусі Христі»
Багато п’єс і фільмів закінчуються чиїмсь несподіваним втручанням. Скажімо, перед стратою в останню мить уривається гонець з указом про помилування. Чи на вінчанні наречена отримує записку від колишнього коханого. Одним словом, саме в той момент, коли усе начебто вже вирішене, певна подія повністю змінює ситуацію.
Саме такий настрій Павло створює своїм «а тепер» на початку цього уривка, що також є початком нового довгого розділу листа, що триває до кінця 4-го розділу. Щось сталося. Судове засідання йде, обвинувачені – на лаві підсудних, їх доля, здається, вирішена, але тут…
Так, щось мало статися! Деякі тодішні єврейські автори теж замислювалися над цією проблемою: Бог створив світ – чи виявиться творіння гігантською помилкою? Бог призвав Ізраїль – і тепер Йому начебто потрібно або віддати перевагу цьому народу над іншими народами (хоча Ізраїль цього не заслуговує), або відмовитися від колишніх обіцянь, даних Аврааму, Ісаку і Якову і відбитих у Заповіті. Зокрема, світ повний зла, і Бог, як справедливий Суддя, не може сидіти склавши руки; у той же час у світі є багато людей, що страждають від пригноблювачів і волають до Бога про допомогу. Як бути з усім цим?
Це – проблема праведності/справедливості Божої, вірності Бога Заповіту. Перед нами стоїть питання, на яке Павло натякав ще в 1:17, коли говорив, передбачаючи цей уривок, що благовістя відкриває божественну справедливість. Якби йшлося просто про те, що одні люди поводяться добре, а інші – погано, усе було б легко. Скажімо, якби Ізраїль поводився добре, а інші народи – погано, то жодних питань. Але складність ситуації – її потрібно зрозуміти, інакше ми не зрозуміємо цей уривок – полягає в тому, що Ізраїлю було дано доручення, а він виявився невірним. Ті, через кого світова проблема повинна була вирішитися, самі стали частиною проблеми. І якщо Бог вірний обіцянням, Він повинен з усім цим розібратися.
Парадокс полягає в тому, що сам Заповіт (договір Бога з Авраамом і його сім’єю) був задуманий як відповідь на людське нечестя і його наслідки. Книга Буття говорить, по суті, наступне: Бог призвав Авраама (Бут. 12), щоб розв’язати проблему, створену гріхом Адамовим (Бут. 3), і тим самим відновити первинний задум (Бут. 1-2). Виявилася, проте, заковика: за ситуації, коли світ збився з шляху, Бог уклав з Ізраїлем договір, щоб повернути усе на свої місця. І Він повинен зберігати вірність цьому Заповіту, інакше як Він врятує світ? Але обраний народ Його підвів, фактично виявившись частиною того самого світу, який потребує спасіння. Бог не може зараз просто узяти і позбавити цей народ, як той хоче: це було б глибоко упереджено, це був би фаворитизм. Що ж робити?
Значить, проблема полягає не просто в божественній справедливості, але в справедливості по Заповіту. Слово, що зазвичай перекладається як «правда», несе в собі всі ці та інші сенси. Воно говорить про вірність Бога Заповіту і про те, як сам цей Заповіт допоможе виправленню світу. І нині, сповіщає Павло, благовістя про Ісуса з Назарету, Месію Ізраїлю, покаже, як Бог разом вирішив усі згадані проблеми. Перед лицем ураженого світу смерть Месії відкриває спосіб, через який Бог залишається вірним Заповіту, дає відповідь світу (що збився зі шляху) і людям (що загрузли в гріху і провині).
На початку цього знаменитого уривка Павло одночасно підкреслює дві речі: з одного боку, нове одкровення сталося «без Закону»; з іншого боку, Закон і Пророки свідчать про нього. Це дуже суттєво. З одного боку, нове слово Боже повинне прозвучати «без Закону», інакше його отримають лише «підзаконні» (тобто юдеї), і навіть для них особливої користі не буде (пор. 3:20). З іншого боку, це слово має бути виконанням старих обіцянь, інакше вийде, що Бог передумав. Але ні, наполягає Павло, слово Боже вірне.
Як ми вже бачили на початку 3-го розділу, йдеться не про відмову Бога від Його старого задуму врятувати світ через Ізраїль: ідея полягає в тому, що має з’явитися ізраїльтянин, слухняний Богові так, як не був слухняний увесь Ізраїль. Ізраїль не виконав покладену на нього місію-послання і лише загордився своїм особливим статусом. Але Павло каже, що вірний ізраїльтянин все-таки з’явився: Месія, Ісус Христос, представник Ізраїлю.
Уявлення про Месію як про представника, навіть уособлення Свого народу (вірне стосовно Месії, вірне і стосовно Його народу), дуже важливо для Павла. Воно лежить в основі багатьох міркувань Павла, а в цьому уривку пояснює вірність Ісуса. Багато перекладів у в. 22 дають не «вірність Ісуса», а «віра в Ісуса», що граматично можливо, але контекстуально невірно, бо йдеться саме про «вірність Ісуса тому рятівному задуму, який мав на увазі Бог, укладаючи Заповіт з Ізраїлем». Звичайно, як і в 1:16-17, Павло відразу підкреслює, що все це – на користь віруючим, віруючим благовістю. Проте вирішальна подія відбувається саме тоді, коли Ісус, як Месія Ізраїлів, виявляється «слухняний аж до смерти, і то смерти хресної» (Флп. 2:8). Далі в 5-му розділі Павло детальніше поговорить про «слухняність», резюмуючи сказане раніше і з особливою оглядкою на 3-й розділ. Загалом, «вірність» і «слухняність» – два різні способи сказати про одне і те ж. «Вірність» підкреслює роль Ісуса у виконанні покладеної на Ізраїль місії, а «слухняність» – Його покора волі Отця.
Результат (в. 24) – це відкуплення, спокутування. Спокутування є одним з тих важливих понять, про які всі християни знають, але майже ніхто не розуміє. У в. 23 Павло резюмує те, до чого він доки дійшов у своїй аргументації: юдеї і язичники однаково згрішили, зрадивши своєму покликанню являти собою образ Божий. Користуючись відомим біблійним образом, можна сказати, що всі поневолені, подібно до Ізраїлю в Єгипті. Те, що Бог раніше зробив для Ізраїлю, Він нині зробив в Ісусі для всього світу: приніс «спокутування».
Це поняття є технічний термін, що означає викуп раба з невільничого ринку або викуп речі з ломбарду. Але для Павла воно тут не є прохідною метафорою. Воно важливе, бо Павло дійсно розглядає смерть Ісуса як Новий Вихід, як момент звільнення рабів. Детальніше він поговорить про це пізніше, а доки обмежується лише твердженням. Бог дав світу те, що треба, а саме – звільнення з рабства.
«Спокутування» – це те, на що підсудні навіть не сподівалися: не прощення, а навіть виправдувальний вирок! Так, вони були винні, і в цьому сенсі дійсно можна говорити про прощення. Але коли на початку в. 24 Павло проголошує, що вони «дарма виправдані», він не хоче сказати, що обвинувачених просто «відпустили» (хоча це саме по собі було б примітно), але їм дали статус богообраного народу, причому «правих» вже зараз, задовго до остаточного вердикту в останній день.
Як же таке вийшло? Чому смерть – нехай навіть смерть Месії – дала такий результат? Як Бог може «виправдовувати» людей тут і тепер, задовго до останнього Дня, коли відкриються помисли сердець? На ці питання Павло знову і знову відповідає у своїх листах. Наступні два вірші, виключно місткі за своїм змістом, дозволяють частково зрозуміти його позицію. До них ми зараз і звернемося.