«Тож де похвальба? Виключена. Яким законом? Законом діл? Ні, але законом віри. Отож, ми визнаємо, що людина виправдується вірою, без діл Закону. Хіба ж Бог тільки для юдеїв, а не й для поган? Так, і для поган, бо є один тільки Бог, що виправдає обрізання з віри й необрізання через віру. Тож чи не нищимо ми Закона вірою? Зовсім ні, але зміцнюємо Закона.»
Коли британські християни потрапляють у Північну Америку або американські християни – у Великобританію, вони часто дивуються з того, що, як виразився один мій приятель, «правильні гімни звучать на неправильний мотив». Іноді буває, що гімн добре знайомий, а мотив – зовсім чужий. Чи навпаки, з мотивом все гаразд, а слова – невідомі.
Щось подібне ми бачимо в Павла, коли він міркує про Закон (юдейській Закон, Тору). Досі він, як і багато інших тодішніх юдеїв (не лише фарисеї, але і, скажімо, кумраніти), брали для Закону приблизно наступний мотив. Бог дав Ізраїлю Тору – святий, справедливий і благий Закон. Від Ізраїлю вимагається виконувати цей Закон. Тих, хто його виконуватиме, Бог виправдає як Свій народ, коли наприкінці часів судитиме народи і рятуватиме від них Ізраїль. Відповідно, якщо людина виконує «діла Закону», про неї вже зараз можна сказати, що в майбутньому вона буде виправдана. «Діла Закону» є свого роду відмітним знаком, що виділяє її серед інших людей.
У цьому полягає доктрина про «виправдання ділами Закону». Вона дуже чітко відбита, наприклад, в одному з кумранських текстів (учені позначають його 4QMMT). У різних напрямах юдаїзму якісь окремі «діла Закону» могли набувати особливу значущість, причому вважалося важливим їх виконувати відповідно до певної інтерпретації. Укладачі таких правил виходили з того, що всі юдеї знають про необхідність виконання письмової Тори, але потребують інструкцій відносно сенсу заповідей.
Не ставилося під сумнів, що заздалегідь відміченими для майбутнього виправдання можуть бути тільки юдеї. Бо тільки вони мають Тору, а значить, мають (принаймні, теоретично) шанс виконати її. (Це могло стосуватися і прозелітів, тобто язичників, що навернулися в юдаїзм. Але такі язичники мали стати юдеями, зробивши обрізання і перейшовши до дотримання заповідей Тори.) Більше того, існувало уявлення, що розподіл пройде усередині самого Ізраїлю. Скажімо, фарисеї (і їх спадкоємці-рабини) були переконані, що правильні тільки їх тлумачення Закону. Та і серед самих фарисеїв не було єдності. Кумраніти ж вважали, що Бог виправдає виключно їх секту, і то не всю, а тільки ту її частину, яка правильно дотримувала Закон.
Павло називає усе це похвальбою, які суперечать благовістю. Він підбирає для Закону зовсім інший, досі нечуваний, мотив. Як слід виконувати Закон? Як може Закон вже зараз сказати, хто саме виділений для прийдешнього виправдання? Та ніяк, відповідає Павло: принаймні, ніяк, якщо брати невірну мелодію, мелодію «діл». Але ситуація зміниться, якщо заспівати пісню на інший мотив, мотив віри.
Ця ідея виглядає настільки дивною, що багато перекладачів переінакшують слово «Закон» у 3:27, підставляючи замість нього «систему» або «принцип». Це небезглуздо, але тим самим перекладачі вкладають у вуста Павла не просто інший мотив, але і взагалі інший гімн. Далі (особливо в 10:4-9) Павло детальніше пояснить, що має на увазі під виконанням юдейського Закону через віру у благовістя про розіпнутого і воскреслого Ісуса. Тут він виходить саме з цих переконань, але без детальної аргументації швидко переходить до ключових моментів. Цих ключових моментів три, і якщо ми їх не зрозуміємо, ми взагалі не зрозуміємо Послання до Римлян.
Перше – «виправдання вірою». Як я вже сказав, тут йдеться от про що: коли людина вірить благовістю про Ісуса, Бог заздалегідь, ще до Останнього Дня, оголошує їй Свій майбутній вердикт – ця людина залучена до сім’ї Заповіту, до народу, чиї гріхи прощені, справжнього народу Авраамового, народу Месії.
Різні тлумачі розуміли «виправдання вірою» по-різному, але суть його саме така. Звичайно, Павло не хоче сказати, що Богу немає діла до святості. Павло не хоче сказати, що правила взагалі не мають значення і можна робити усе що завгодно, аби була «віра». Павло не хоче сказати, що віднині основне значення має не поведінка, а почуття, емоції. Павло не хоче сказати, що спочатку Бог спробував виправити людей, пояснивши їм правила («діла») моральності, але побачив, що справа не пішла, і понизив планку. Ні, він має на увазі щось зухваліше і більш вражаюче: коли люди вірять звістці про те, що Бог воскресив Господа Ісуса з мертвих, і ввіряють себе Богові, вони стають членами сім’ї Божої. Відбувається це зовсім не тому, що в подібній вірі є якась особлива заслуга, здатна, нарешті, здобувати милість Творця. Справа в іншому: ця віра є вірний і безперечний знак того, що благовістя торкнулося серця людини і преобразило її, і що віднині вона належить до народу Заповіту. Як пояснює далі Павло, віра походить від слухання, а слухання – через Слово Христове (10:17).
Друге: якщо нині тільки ця віра виділяє новий богообраний народ серед інших людей, то юдеї і язичники стоять у ньому на рівних. От чому про похвальбу і мови бути не може. Якби мірилом були «діла Закону», то явну перевагу мали б юдеї (пор. погляди фарисеїв і кумранитів). От чому Павло відразу відповідає кожному, хто посперечався б з його висновками: ти хочеш сказати, що Бог – юдеїв тільки? Хіба Бог не єдиний, хіба не створив Він весь світ? А якщо Він є єдиний Творець, то хіба не створить Він однакові правила гри в новій сім’ї Заповіту? Саме так і буде, вважає Павло: коли юдеї увірують у благовістя, Бог підтвердить їх богообраність на підставі цієї віри; і коли неюдеї увірують у благовістя, Бог підтвердить, що через цю ж віру вони увійшли до сім’ї Заповіту. (Це пояснює нюанси формулювання в 3:30: обрізані – «з віри», необрізані – «через віру».)
На третьому моменті (він частково перетинається з попереднім) варто зупинитися трохи детальніше. Монотеїзм – осереддя юдейської віри, і Павло рішуче використовує його для викриття тих, хто припускає привілейований статус юдеїв. «Слухай, Ізраїлю! ГОСПОДЬ – Бог наш, ГОСПОДЬ один», – ці слова були і залишаються фундаментальним сповіданням юдейської віри. Із старовини і до нашого часу благочестиві юдеї повторюють їх двічі на день. У якомусь сенсі ця молитва вважалася осереддям самої Тори, резюме (див. Втор. 6:4-5) сказаного раніше. Саме так дивився на неї сам Ісус (Мр. 12:29-30). І от Павло звертається до тієї ж теми, щоб зайвий раз підкреслити: різниці немає (3:22; пор. аналогічну ідею в 10:12). Якщо Ісус – Месія Ізраїлів, то настав час усім людям на рівних увійти до богообраного народу.
Це підводить Павла до торжествуючої кінцівки: хіба ми заспівали новий гімн? Хіба ми нищимо Закон? Зовсім ні! Але ми підібрали для нього куди кращий мотив: більше того, сам Бог написав для Закону новий мотив! Закон взагалі не замислювався для виконання «ділами» в тому сенсі, який припускали фарисеї та інші (див. 9:30-10:4). Бог завжди вважав, що правильний мотив для гімну під назвою Закон лише один – віра. Павлу часто приписують негативне ставлення до Закону, але насправді він і написав Послання до Римлян частково для того, щоб спростувати таке розуміння своїх ідей. Закон завжди був Законом Божим, і ніхто його не відміняв. Більше того, віднині він може бути виконаний, хоча і несподіваним чином – через віру. Саме такий мотив найкраще відповідає словам.