«Тому то, браття, ми не боржники тіла, щоб жити за тілом; бо коли живете за тілом, то маєте вмерти, а коли духом умертвляєте тілесні вчинки, то будете жити. Бо всі, хто водиться Духом Божим, вони сини Божі; бо не взяли ви духа неволі знов на страх, але взяли ви Духа синівства, що через Нього кличемо: Авва, Отче! Сам Цей Дух свідчить разом із духом нашим, що ми діти Божі. А коли діти, то й спадкоємці, спадкоємці ж Божі, а співспадкоємці Христові, коли тільки разом із Ним ми терпимо, щоб разом із Ним і прославитись»
Борги – одна з основних проблем сучасності.
Коли я був молодший, банки дозволяли брати позики далеко не усім. Кредитних карток ще не винайшли. Про студентські позики не було навіть гадки. Тобто в борги люди все одно залізали, але контроль був набагато жорсткіший, і більшість людей намагалися зводити прибутки з витратами.
Нині усе змінилося, причому до гіршого. На заході мільйони людей живуть не відповідно до достатків, беруть все більше позик, обзаводяться усе новими і новими пластиковими картками, і в них нараховуються відсотки.
Між тим західний світ збудував таку глобальну економічну систему, при якій багато країн мають величезні суми неоплаченого боргу. Кампанії, покликані привернути увагу суспільства до цієї проблеми, успіхом не увінчалися. Ситуація тільки погіршується.
З боргами – погано, зокрема, те, що вони займають думки. Ні про що толком не помріяти, нічого всерйоз не запланувати: усюди заважають борги.
Так чому ж Павло починає такий важливий уривок з нагадування про наші борги?
Створюється враження, що Павло знову почав розвивати думку, потім пішов убік, щоб повернутися до основної аргументації пізніше. З попереднього уривка можна було б чекати, що він заговорить про необхідність жити у вдячності Богові, Який здійснює наше спасіння. І от Павло згадав про наші борги, збираючись сказати далі про обіцяну спадщину, яку ми розділяємо із самим Христом. Христос – Син Божий в особливому, унікальному сенсі, ми ж – діти прийомні. Такою, ймовірно, Павло замишляв спочатку цю частину листа.
Проте по ходу справи з’ясувалося, що варто підкреслити думку, яка була присутньою вже у в. 5-8.
У боргу ми не перед «тілом» (див. також 13:14): воно нам нічого доброго не зробило, і ми нічого йому не повинні. Жити за «тілом» – загибель (не в сенсі довільного покарання, а в сенсі неминучого слідства). Тому ми покликані до життя, покликані казати «ні» примхам свого фізичного тіла (пор. аналогічний мотив у Кол. 3:9). Це боляче і важко, але необхідно. Не є дійсно християнським те життя, яке не означає умертвіння усього, що стягує нас у світ «тіла».
Подальші міркування апостола ведуть нас на територію вже знайому, але певні моменти варто обумовити чіткіше. Тут у Павла починаються відсилання на старозавітне оповідання про мандрування ізраїльтян пустелею по дорозі в Землю обітовану.
Ізраїльтян вів сам Бог: вдень у стовпі хмарному, вночі – у стовпі вогняному. Раз у раз вони ремствували, бажаючи кинути все і повернутися в Єгипет, хоч би їх чекало там рабство. Вони впадали в непокору, ідолопоклонство і різного роду божевілля, але все таки йшли. Як Бог сказав: «Син Мій, Мій перворідний то Ізраїль… Відпусти Мого сина, і нехай Мені служить.» (Вих. 4:22,23; пор. Ос 11:1). Мета ж полягала в тому, щоб привести їх у Землю обітовану.
У Рим. 8 ми знаходимо цілий ряд цікавих відсилань на цю розповідь. Пустеля – це світ цей, в якому все ще сильні небезпечні бажання «тіла». Замість стовпа вогняного і хмарного християнам даний Дух як особиста присутність Бога живого. (Ах, якби всі християни так же ясно усвідомлювали перебування в них і з ними Духа, як ізраїльтяни – присутність Божу у вогні і хмарі!) У християн часто буває спокуса все кинути і повернутися в єгипетське рабство. Так, вони вийшли з цього рабства (6:15-19), але часом здається, що найлегше – піддатися, поступитися гріху. Ніяких більше битв і боротьби… хоча і ніякої обіцяної спадщини, ніякої присутності Божої, ніякого почуття життя з Ісусом. «Бо не взяли ви духа неволі знов на страх», – пише апостол. Звичайно, ні! І не потрібно дивуватися, що шлях важкий і кам’янистий. Нічого не попишеш: така вже місцевість між Єгиптом і Ханааном.
Подібно до Ізраїлю в Старому Заповіті, християни набувають усиновлення. Коли Дух Святий поселяється в серці людському, та сповідує Бога своїм Отцем.
(Думаю, частково це Павло мав на увазі в Рим. 5:5, коли говорив про любов Божу, що виливається в наші серця Святим Духом.) Вигук «Авва, Отче!» – це арамейське слово, яким звертався до Бога сам Ісус (Мр. 14:36). Про цей же вигук сказано і в Гал. 4:5-6, знову-таки з яскравими відсиланнями на розповідь про вихід. Цього разу Павло роздумує про взаємодію Духа Святого з нашим власним духом.
Взагалі це питання тонке і складне. Проте багато християн знають: якщо більшість наших думок начебто народжуються із звичайного потоку свідомості, іноді думка приходить немов ззовні, м’яко, але могутньо натякаючи на любов Божу, наше покликання до святості і конкретні завдання, яким ми повинні віддавати час і сили. Християнам треба вчитися чути і слухати цей голос. Адже це – голос самого Духа Божого! І одна з перших речей, що каже нам Дух, – і наш дух повністю згоден, – що ми дійсно діти Божі. Ця думка важлива для Павла і в наступній аргументації (8:29).
Далі ми читаємо щось ще важливіше. Дітям Ізраїлевим була обіцяна спадщина – Земля Ханаанська. У Пс. 2:8, більше того, міститься і таке божественне обіцяння Христа, Месії: «Дам Я народи Тобі, як спадщину Твою, володіння ж Твоє аж по кінці землі». Як ми вже бачили в 4:13, це перекликається з обіцянням Аврааму: за словами Павла, обіцяння Аврааму і його сім’ї полягало в тому, що вони успадкують світ. У наступному уривку ми побачимо, що це означає, якщо дивитися на речі в християнському ракурсі. Це означає, що весь світ, усе творіння передається Христу і Його народу; з їх остаточним виправданням і воскресінням усе творіння буде звільнене від тління і зіпсуття.
Це проливає світло на поняття «прославляння» (обіцяне вже в 5:2). Мова не про те, що ми виблискуватимемо як електричні лампочки (хоча це можна подумати з Дан. 12:3 і Мт. 13:43). Сенс полягає в тому, що ми розділимо славне володарювання Христа над світом. Про це Павло говорив вже в 5:17. Зараз він підійшов до тієї ж думки іншим шляхом.
От чому ми «боржники». Ми боржники Богові, Який полюбив нас, врятував нас, веде нас додому в Землю обітовану, до нового творіння. При такій спадщині ми завжди будемо в боргу перед Богом: це потрібно відразу утямити і далі жити відповідно. Врешті-решт, боржники мають певні зобов’язання. Деякі християни міркують і поводяться так, немов Бог даватиме нам різні дари, а ми можемо сидіти склавши руки. Проте дар і покликання Боже – не лише заради нас самих: через нас повинне здійснюватися преображення світу. Деяких людей тривожить сама думка, що від нас як від християн щось потрібне: чи не зменшує це дію благодаті, якою ми рятуємося? Але Павло називає нас боржниками. Ми повинні жити певним чином: так, щоб передбачати майбутню «славу» і владу над творінням, яку ми розділимо з Христом. І в сьогоденні це означає страждання…