Як унікальна особистість, що оптимістично ставиться до всього, що відбувається в житті, Самуїл Лем переконливо доводив, що духовне процвітання християн навіть у найнесприятливіших умовах запрограмоване Творцем людства.
Часто цитуючи слова з Книги пророка Ісаї 49:1: «Почуйте Мене, острови, і народи здалека, вважайте: Господь із утроби покликав Мене, Моє Ймення згадав з нутра неньки Моєї», Самуїл Лем підтверджував, що, на його думку, християнин завжди може покладати надію на Бога.
– Християнин, що не страждав, – говорить він, – як дитина без навчання. Такі християни не можуть одержати або зрозуміти всю повноту Божих благословінь. Вони, швидше, знають Господа як знайомого, а не як близького Небесного Батька!
Звичайний християнин не обов’язково повинен зазнавати застосування по відношенню до нього грубої сили і страждати тілом. Якщо дитя Боже твердо вирішило у своєму серці жити в повній присвяті Богу, а не шукати земних насолод та благ, такий християнин, вважає Самуїл, переконається на особистому досвіді в значенні слів Писання: «З Ним страждаємо, щоб з Ним прославитися».
Із самого народження в 1924 році Самуїл був визначений на служіння Богу. Його прізвище було Лем, а новонародженого сина батьки назвали Лін Ксіангао; Ксіан означає «жертвувати», а гао означає «Агнець Божий». У короткій формі його ім’я звучало так: Лем Хін Гоу. У 1933 році його батько Пол Лем назвав свого сина ще одним ім’ям – Самуїл. Так з ім’ям, отриманим при народженні, і своїм християнським ім’ям, він був двічі агнцем.
Батьки Самуїла були благочестивими людьми, у домі яких панувало щастя і праведність, хоча батько мав убогий прибуток, виконуючи пасторське служіння маленької баптистської церкви в гірському селищі поблизу Макао. Його батьки були живим прикладом довіри і послуху Богові. У ранньому віці, ще до того, як Самуїл цілком усвідомив теологію спасіння, він вирішив стати послідовником своїх батьків. На противагу багатьом хлопчикам, що уявляли себе в майбутньому пілотами або солдатами, Самуїл часто уявляв себе проповідником, яким був його батько.
Він був дуже кволою дитиною, маленьким і худеньким, страждав від схильності до респіраторних інфекцій, що з’явилася в нього в результаті життя на височині, постійних вітрів з Південно-Китайського моря і впливу субтропічного клімату Макао. Коли хлопчику виповнилося п’ять років, він занедужав, здавалося, звичайною застудою. Ретельний догляд матері не поліпшив його стану, навпаки, Самуїлу ставало все гірше й гірше. Незабаром дитина почала відчувати нестачу повітря від приступу кашлю.
– Ми зробили все, на що здатна медицина, – сказав Пол своїй дружині. – Тепер ми повинні віддати свого сина в руки Великого Цілителя.
Благочестива людина підняла свій голос до неба в короткій і простій молитві. І він, і його дружина чекали швидкого одужання сина.
– Ми віддали його в руки Господа, – з таким же переконанням говорила мати, як у часи Старого Заповіту Анна. – Господь не дозволить йому вмерти.
Але хлопчик не видужав. Він почувався щораз гірше, і стан його здоров’я викликав занепокоєння. Батько Самуїла послав у Макао за лікарем-християнином. Той недовго оглядав дитину, а потім заявив:
– Здається, у вашого сина дифтерія. Вам потрібно було б відвезти його до лікарні, а не мене викликати.
Приголомшені батьки найняли машину і вирушили в дорогу гірським схилом у християнську лікарню Макао. Щохвилини їх охоплював страх, породжений думкою, що їхня дитина не витримає такої виснажливої для нього поїздки.
– Аналізи підтвердили діагноз: дифтерія, – сказав лікар у шпиталі стривоженим батькам. – Він у вкрай тяжкому стані.
– Він буде жити? – запитав батько.
– П’ять відсотків імовірності, у кращому випадку – десять.
– А можна що-небудь зробити, лікарю?
– Можливо, трахеотомію, але навіть після цього… Як лікар і ваш брат у Христі, я мушу сказати вам, що у вашого сина практично немає шансів на одужання.
Мати почала тихенько схлипувати.
– Якщо нашому синові загрожує смерть, – звернувся Пол Лем до дружини, – то чи не краще йому буде вдома, де він був такий щасливий і де його так любили?
Мати закивала головою на знак згоди. Лікар несхвально поставився до рішення батьків. Однак вони забрали Самуїла додому, у гірське селище, де в їхньому будинку зібралися сусіди і члени церкви в очікуванні новин з лікарні.
– Ви впевнені, що він помре? – запитав один зі старійшин церкви. – Ми не дозволимо, щоб це сталося через брак віри з нашого боку в зцілювальну силу Господа.
Присутні послали за іншими членами церкви, щоб зібрати усіх для спільної молитви. Чоловіки залишили роботу, жінки поспішно одягли дітей і попрямували до будинку пастора. Старі святі, що бачили багато разів у своєму житті вияв Божої сили, поспішали крутими гірськими стежками, щоб приєднатися до заступників.
Протягом ночі, аж до світанку, молилися віруючі. Вранці стурбований лікар, не заснувши ні на хвилину з минулого вечора, поїхав у гірське селище, щоб надати духовної підтримки тим, чиї фізичні потреби він не зміг задовольнити.
– Спасибі, що приїхали, лікарю! – вигукнув батько.
– Він ще..?
– Подивіться самі, що зробив Господь.
Коли лікар увійшов до спальні, він побачив, що Самуїл снідав.
– Це чудо! – закричав лікар. – Слава Богу!
Хоча Самуїл був ще малий, він розумів, що Бог дійсно торкнувся його.
– Бог торкнувся тебе, бо ти Йому потрібний, – сказала йому мати. Перефразувавши слова з Книги пророка Ісаї 49:1, вона промовила:
– Ще до твого народження Господь покликав тебе; з народження Він назвав твоє ім’я.
Поступово Самуїл Лем став ще більш твердий у своєму рішенні служити Богу так само ефективно і вірно, як його батьки.
Родина переїхала в Гуанчжоу, який на той час називався Кантон, і Самуїл вступив у школу-інтернат. Перебування на континенті було коротким. Його батько одержав запрошення з Гонконзької церкви, розташованої на острові Чеунгчоу. Самуїл залишився в Гуанчжоу, щоб закінчити школу.
Раніше родина проводила відпустку на цьому острові, тому в хлопчика була ціла скарбниця приємних спогадів про острів: кораблі, що пропливали поруч, прогулянки уздовж узбережжя разом із сестрами, місцеві хлопчиська, що грали з ним у пригоди на просторах острова.
Під час навчання в школі-інтернаті Кантона Самуїл приїжджав до рідних тільки на час канікул. У нього було багато китайських друзів. Оскільки Гонконг усе ще залишався в той час британською колонією, Самуїл навчився говорити англійською так само добре, як говорив рідною мовою.
У рік закінчення початкової школи Самуїл уперше спробував смак тих страждань, на які прирікає безневинних людей війна. Як і багатьох хлопчиків його віку, Самуїла вражали літаки, що пролітали в безхмарному небі. Але цей захват перетворився в жах того ранку, коли японські літаки вигулькнули з-за обрію, щоб бомбардувати Кантон. Південний Китай пережив не одну війну протягом багатьох сторіч і пролив багато крові, але цей напад не був схожим на інші.
Хлопчику вдалося дістатися тимчасово безпечного Гонконгу. Потім, коли японські війська просувалися Південним Китаєм після руйнівних повітряних бомбардувань, повернення в Кантон стало неможливим.
У Гунчжоу Самуїл вступив у школу, де вивчав англійську замість класичної китайської. За три роки його перевели в Королівський коледж на острів Гонконг. Життя на розкішному острові розпалювало тілесні бажання Самуїла. Тут він подовгу блукав відомим Пік Трейлом, розглядаючи внизу один із найкращих у світі краєвидів – Гонконг і легендарний Цзюлун. Юнак спостерігав, як від причалу до причалу з перервою в три хвилини відпливає пором Стар Феррі, з’єднуючи Гонконг із Цзюлуном. На кораблях і вантажних суднах майоріли прапори, прикрашаючи затоку. Гігантські океанські лайнери пришвартовувалися до заваленого різними дрібничками морського вокзалу, так що пасажири розбігалися берегом, як розбігаються діти в пошуках чудес, щоб «прибігти й розповісти» вдома. Хоча в цей період Самуїл міг заявити, що його життя присвячене Господеві, він віддавав його Богу лише частково, ще не цілком усвідомлюючи, як сильно він прив’язаний до багатого земного життя.
Хлопець любив їздити в ділову частину міста і вештатися між хмарочосами різних комерційних фірм. Коли в нього були зайві десять центів (у той час цієї суми було досить для того, щоб об’їхати навколо міста), він сідав на пором і плив до іншої пристані. А в особливі дні вибирався до міста, щоб найняти рикшу для подорожі районом Тсім Ша Тсуї.
Самуїл старанно вчився в школі, знання англійської ставили його на один щабель з дітьми із британських родин. Іноді він замислювався над тим, що ж заважало йому стати частиною цього багатого світу, можливо, одним із маґнатів Гонконгу, яких він бачив у блискучих лімузинах, або користатися послугою особистого рикші.
У Королівському коледжі Самуїл подружився з новими хлопцями, частина з яких були християнами. Більшість його друзів походили з багатих родин, яких готували до кар’єри в бізнесі. Вони познайомили Самуїла з театром, запропонували алкоголь і цигарки, від яких він відмовився, намагаючись зберегти вірність своєму баптистському вихованню. Відкидаючи світ з одного боку, він прагнув до нього, малюючи у своїй уяві багате світське життя як один із варіантів свого майбутнього.
Задля розваги він почав робити стрижки, спочатку близьким друзям, які спершу недовірливо поставилися до його здібностей у цій галузі. Хоча його ніколи не вчили стригти людей, здібності Самуїла в дизайні стрижок настільки розвинулися, що багато його друзів охоче користувалися послугами новоспеченого перукаря. Це захоплення вносило не просто приємну розмаїтість у життя Самуїла, але й зміцнювало його імідж у студмістечку. Самуїл навіть і не підозрював у той час, що суверенний Пастир надав йому практику стрижки як підготовку до майбутнього.
У цей час Пол Лем одержав посаду викладача в християнському інституті Сінгапуру, вірячи, що на той момент це був Божий вибір для нього, і, знаючи, що ця посада поліпшить матеріальне становище його родини. Як у багатьох китайських родинах, мати залишилася вдома, щоб доглядати дітей і господарювати.
Батько часто писав Самуїлу, переконуючи його вступити до Біблійної школи Гонконгу. Він звертав увагу сина на те, яким убогим і нещасним було життя в розкішному Гонконзі тих, хто віддав перевагу багатству і комфорту, а не християнському служінню і присвяті Богові. Хоча Самуїл і розумів слова батька, він був переконаний, що може процвітати в матеріальному світі й одночасно виконати призначене йому на Божій ниві. Він був занадто молодий, щоб зрозуміти, що людина, яка намагається торгуватися з Богом, завжди «швидко виходить із гри». Під час відсутності батька мати Самуїла мала на нього неабиякий вплив. Він проводив усі вихідні з родиною, усе більше зближуючись із сестрами Ай Лінг і Ай Джун. Вони разом відвідували недільні служіння, а вечорами мати збирала їх разом, щоб співати псалми.
Мати була для Самуїла і вихователем, і другом, вона могла вислухати і допомогти, а при необхідності підбадьорити. З таким же успіхом вона строго стежила за ним, привчаючи до порядку і дисципліни. Але вона ніколи не сварилася, ніколи не повчала, ніколи не читала нотацій. Замість цього вона молилася за сина, вірячи, що в Бога є великі плани для його життя. Вона була впевнена в цьому відтоді, коли він був ще дитиною.
Одного разу Самуїл, повернувшись у коледж, стояв на поромі і спостерігав, як ніс судна прорізає хвилі. Він зрозумів, що саме так виглядало його життя: світ манив до себе, і плоть його була слабка протистояти йому, але Бог установив курс для його життя, і він не повинен ухилятися від нього.
Настало 7 грудня 1941 року, коли бомбардували Пірл-Харбор. Самуїл проводив вихідні з матір’ю і сестрами. У цей день він знаходився на борту судна, повертаючись до Гонконгу. Раптом капітан зупинив машину. Спочатку пасажири подумали, що мотор вийшов із ладу, але незабаром вони почули гуркіт від бомб, що розривались у Гонконзькому аеропорту Кай Так та інших районах Цзюлуна. Капітану довелося приймати рішення: чи повернутися йому в здавалось би безпечний Гуанчжоу, чи продовжувати шлях у Гонконг? Пасажири на борту судна переконували капітана пливсти до Гонконгу. Страх охопив Самуїла, коли він подумав про свій дім.
За кілька днів японські війська, наступаючи із затоки Репалс, захопили Гонконг, убиваючи, у міру просування, багатьох людей. Повітряні атаки продовжувалися, розруха була разючою, особливо в районах, що належали британцям і їх китайським союзникам.
У зв’язку з бомбардуваннями пором не ходив. Таким чином Самуїл виявився в пастці. Вихідні і вечори, коли його серце прагнуло бути з родиною, Самуїл присвячував читанню Біблії і молитві. Його віра зростала. Він справді прийшов у свій Вефіль і побудував вівтар відродження у своєму серці. Коли він повернувся до читання Слова Божого і молитви, то почував себе впевненіше.
Якось вранці, коли японські літаки бомбардували район, до якого прилягала територія коледжу, пролунав сиґнал тривоги, і студенти кинулися шукати сховище. Самуїл залишився в аудиторії. Він підійшов до вікна, спостерігаючи за тим, що діється в небі. Юнак не хотів здаватися нерозважливо хоробрим. Він вчинив так, тому що був цілком упевнений у Божій охороні його життя. На той час він уже знав, що найнебезпечніше місце на землі стає безпечним, якщо людина живе за волею Божою, і найбезпечніше місце стає небезпечним, якщо людина знаходиться поза Його волею.
Іншим разом, коли повітряна атака була дуже сильною, Самуїл вирішив сховатися в будинку баптистської церкви, де регулярно відвідував богослужіння. Звичайно, він йшов до церкви коротким шляхом, щоб уникнути крутих підйомів, але того ранку юнак відчув, що йому потрібно обрати інший шлях, більш важкий.
Почали бомбардувати, коли він ще прямував до церкви. Самуїл кинувся втікати, безперервний гуркіт від снарядів, що розривались, заглушував звук його власних кроків. Раптом одна бомба розірвалася недалеко від нього. З жахом юнак помітив, що вона розірвалася саме там, де б він пробігав, якби вибрав свою звичайну дорогу. Радість наповнила його серце, і він уголос подякував Богові. Господь навчав його бути упевненим у Ньому незалежно від обставин.
До Різдва весь Гонконг був захоплений. Знову почали ходити пороми. Самуїл повернувся в Гуанчжоу, де родина, повна радості і щастя, знову об’єдналася.
– Ми безперестану молилися за тебе, – сказала йому мати. – І знали, що ангели подбають про тебе.
Оскільки до влади прийшли японці і не було можливості провадити нормальний спосіб життя, мати Самуїла вирішила повернутися до Китаю, у Цзяокін, де її дядько працював лікарем.
І знову родина Самуїла відчула силу віри в Бога. Вони плили в човні до затоки, а потім у гирло Перл Рівер. У дорогу відійшло чотири човни. Наступної ночі річкові пірати напали на них. Вони взяли їх на абордаж і пограбували три човни, але човен, в якому знаходилася родина Самуїла, залишився цілим і неушкодженим.
Самуїл Лем готувався до майбутнього, в якому йому знадобиться найвища міра віри людини і найглибша довіра до Божих обітниць.