* * *
Одного разу мене запросили провести вечір з молитвою за зцілення в одному з великих міст на півночі Франції. Було холодно, стояла похмура погода, але людям це не заважало; незважаючи на ці перешкоди, вони прибули, щоб молитися й довірити Господу свої просьби й страждання. Мені сказали: “Тільки, щоби не було надто багато харизматичних знаків, бо це не сподобається священикам!” Оскільки я волію, щоб між харизматами й душпастирями, неприхильно налаштованими до “Харизматичної віднови”, панував мир і спокій, то вирішив не використовувати харизми пізнання, знаючи, що вона є найсуперечливішою серед харизм, пов’язаних з молитвою за зцілення.
Однак від самого початку молитви за хворих, якій передувало читання Слова Божого й коротка наука, виявилося, що Господь діє з великою силою й немає потреби використовувати харизми (Святий Дух завжди – або майже завжди – пристосовується до вимог тих осіб, які представляють авторитет Церкви, але водночас не дозволяє “згасити” Себе у Своїх видимих діяннях). Я вирішив запропонувати людям складати свої свідчення “групами”, тобто попросити осіб, які зазнали конкретної дії благодаті зцілення, просто підійти до вівтаря, не розповідаючи про зцілення через брак часу. Фактично, якщо йдеться про точні організаційно-часові рамки, молитовна зустріч з молитвою за хворих триває щонайменше близько двох годин, не рахуючи свідчень. Якщо додамо свідчення – тим паче коли їх багато, – то час зустрічі може дуже легко подвоїтися. А ми не могли провести в цьому храмі цілої ночі.
Отож насамперед я запросив до вівтаря тих, які пережили фізичне зцілення. Приблизно тридцять осіб почали прямувати до вівтаря; це знак, що Господь прийшов до Свого народу. Серед цих людей помічаю чоловіка, якому близько п’ятдесяти років і котрий явно без жодних зусиль і труднощів клякає на східцях вівтаря. У супроводі подячного співу ці особи повертаються на свої місця, а я звертаюся до тих серед зібраних, які отримали дар глибокого примирення. Цього разу підходить приблизно сто людей, засвідчуючи цим простим і зворушливим способом, що під час молитви були обдаровані Божим милосердям. Помічаю, що до вівтаря ще раз підходить той самий чоловік. Заінтригований, я подумав, що, можливо, він помилився, погано зрозумівши моє запрошення; і простими словами нагадав, скориставшись мікрофоном, щоб до вівтаря підходили, скласти свої свідчення тільки ті особи, які під час цієї молитовної зустрічі отримали конкретну благодать зцілення.
Відтак прошу, щоб до вівтаря наблизилися ті, які пережили благодать внутрішнього зцілення або заспокоєння. Серед трьохсот осіб, що попрямували до мене, знову бачу того самого чоловіка. Те, що я спочатку сприйняв як “незначне непорозуміння”, тепер остаточно вибиває мене з колії й не дає зосередитися, а в серці тим часом відчуваю щось середнє між розгубленістю й веселощами; але Божа присутність у цей момент є настільки відчутною, що продовжую виголошувати молитву й знову заохочую всіх почати пісенне прославлення Бога. Навіть місцеві священики, які спочатку проявляли стриманість, здивовані гармонійним перебігом молитви та її плодами, що проявилися таким чином. Нарешті запрошую осіб, які отримали дар, потрібний, щоб змінити своє життя, й водночас заклик зробити це. Підійшли близько двохсот осіб, а серед них… – знову! – наш улюблений чоловік приблизно п’ятдесятирічного віку, який або не зрозумів педагогіки урочистого богослуження, або, можливо, має схильність до “духовної ненажерливости”.
Зустріч закінчилася великим прославлянням Бога, після чого один зі священиків підійшов до мене, щоб сказати, що літургія справила на нього дуже позитивне враження. Шкодував лише, що дехто (натяк на вищезгаданого чоловіка) поводився невідповідно чи навіть надміру активно. Що ж, немає досконалих речей на цій грішній землі…
Наступного дня, у неділю, виходячи з храму після Святої Літургії, я мимохідь помітив учорашнього чоловіка, який так часто підходив до вівтаря.
“Я хотів би скласти коротеньке свідчення”, – сказав він. “Хіба Ви не зробили цього вчора ввечері? Здається, це було дуже очевидним”, – відповів я.
“Ні, вчора ввечері моя поведінка могла видатися дивною, й через це мені дуже прикро, але я не міг легковажити правдою. Я зазнав благодаті зцілення в усіх площинах, про які Ви говорили, а тому не міг не підійти й не засвідчити про це. Упродовж трьох років я не міг зігнути коліна внаслідок дегенеративного ураження суглоба, а вчора ввечері клякнув без болю. Це мене дуже зворушило. Впродовж двадцяти років я не сповідався й під час молитви відчув, що щось підштовхує мене негайно пошукати священика. То була благодать примирення, правда? Крім того, я вже давно покинув свою дружину й жив окремо, хоча вона просила мене повернутися. Вчора я теж захотів цього й зателефонував до неї, щоб попросити в неї пробачення й повідомити, що повертаюся. Чи то було навернення, як Ви думаєте? Протягом кількох десятиліть я носив у своєму серці ненависть до свого батька, який покинув родину, коли мені було вісім років, а вчора ввечері ця ненависть зникла. Хіба ж це не те, що Ви називаєте внутрішнім зціленням?”
Я був збентежений! Ця людина отримала цілу низку зцілень – що буває дуже рідко, – до того ж за дуже короткий час; а я сумнівався… Звичайно, у серці я склав велику подяку Богові за те, що трапилося, а також подякував чоловікові за ту науку, яку отримав завдяки його свідченню. Після такого випадку людина зовсім по-іншому, ніж раніше, підходить до молитви за зцілення!
* * *
Та, крім усього іншого, у цій правдивій історії неможливо не помітити чогось на зразок підморгування – справжньої ознаки Божого почуття гумору… Чимало людей хотіли б якнайчастіше втішатися таким гумором!