Я хотіла померти
Ельжбета, 27 років (вища освіта). Після закінчення навчання познайомилася з хлопцем. У нього теж була вища освіта, він уже працював. «Це було моє єдине велике кохання. Перед тим я нікого так сильно не кохала», – щиро зізнається Ельжбета. Почуття було взаємним, тому росло й міцніло. «У мені пробудилося бажання мати власну сім’ю, дім; спільне майбутнє з М. стало для мене усім. Я мала релігійне виховання і намагалася зберігати цноту. До знайомства з М. я не мала жодних сексуальних контактів з чоловіками. Однак М. був кимсь винятковим. Я вважала його своїм чоловіком. Він був для мене кимсь найдорожчим і найближчим. Мій батько помер, коли мені було 12 років. М. був першим чоловіком у моєму житті, він був для мене батьком, хранителем таємниць, опікуном, коханцем. Декілька разів ми розмовляли про подружжя, наші плани були дедалі конкретнішими. Однак я не хотіла, щоб щось у наших взаєминах було вимушеним. Ми вирішили, що одружимося восени. Я була дуже щаслива. Навесні виявилося, що я – вагітна. Він ходив зі мною до лікаря. Коли лікар підтвердив це, М. почав мене вмовляти, щоб я перервала вагітність. Тоді мені видавалося, що він це робить з любови і дбайливости, а тепер я розумію, що це був страх і боягузтво. Його аргументи зводилися до того, що в нас… ще немає помешкання, і що скажуть батьки, особливо його мати, нам ще стільки всього потрібно, спочатку треба пожити для себе, натішитися собою, а потім думати про обов’язки, пелюшки, кашки. А я вірила в те, що він хоче якнайліпше. Спочатку я погодилася на ін’єкції, а коли вони не допомогли – на операцію. М. був постійно поруч, дбав про мене. Коли я отямилася, то мене охопило величезне почуття вини. Я почувалася геть пригніченою. Кудись зникли радість, тепло і ніжність. Я відчувала, що вбила свою дитину і не могла собі цього пробачити. Я віддала б навіть власне життя, тільки якби можна було все змінити. Я замкнулася в помешканні, перестала підтримувати контакти зі світом, не могла ні їсти, ні спати. Так минуло три тижні. Я не могла працювати, не хотіла нікого бачити, ні з ким спілкуватися. Найважливіше те, що моє величезне кохання до М. перетворилося на ненависть. Я не хотіла його бачити, не відповідала на телефонні дзвінки, не приймала від нього квітів. Він нічого не міг зрозуміти, допитувався, що трапилося. Казав: «Це не ти, не та чудова Е. Що з тобою? Ти ніколи не була такою».
У моєму серці був біль, розпач і ненависть. А ще я страшенно злилася на себе за те, що не захистила цієї дитини, що піддалася, що так безмежно довіряла. І ось воно – розчарування. Три тижні я не виходила з дому, схудла, я постійно плакала і хотіла померти.
Закінчилися лікарняні, я пішла до лікаря, а він скерував мене до психолога.
У мене було одне питання: «Що зі мною сталося, куди поділися моє кохання, радість, спокій? Як вибратися з цього дна розпачу». Мені видавалося, що переді мною уже все замкнене, що мені уже не вдасться відродитися, що залишається лише смерть. З М. я більше не зустрічалася, ми розійшлися. І тоді я зрозуміла, якою цінністю була дитина. А М. досі нічого не зрозумів, він чекав від мене пояснень, сподівався, що все минеться і буде так, як раніше. Були такі моменти, коли мені хотілося бігти до нього. Самотність була нестерпною. Його ніжні слова і переконування робили своє. Але я так і не змогла повернутися до нього. Ми були уже іншими людьми.
Між нами ріс мур ненависти і розпачу. Завдяки психологові я зрозуміла помилки, яких допустилася щодо M., а також його проблеми, зокрема, що він був надто залежний від матері, котра замість нього приймала всі важливі життєві рішення. Через агресію до світу, до M., до себе я вбила кохання.
Психолог порадила мені піти до сповіді, у молитві просити Бога, щоб пробачив мені, і постановити, що більше ніколи не зроблю чогось подібного. Також порадила мені розмовляти з моєю дитиною. Розповісти їй усе про свою слабкість і просити прощення. Я відчула величезне полегшення. Я повертаюся до життя багатша і зріліша. Лише часом, коли на вулиці бачу мам з дітьми у візочках або вагітних жінок, щось стискає мені горло, душить, відчуваю, як пробуджується в мені заздрість. „Пройдіть повз ці візочки і жінок з любов’ю, полюбіть своє страждання, і тоді залишки ненависти та агресії самі згаснуть у вашому серці”. Я намагаюся так чинити. Відчуваю, що це добра дорога».
Це була дуже раптова і різка реакція. Завдяки мудрій і християнській допомозі психолога вона закінчилася заспокоєнням. Ця жінка могла одружитися і продовжувати кохати не без труду обраного чоловіка.
У більшості випадків реакції бувають менш хворобливі. Та нормальна жінка довго відчуватиме докори сумління лише при згадці про аборт. Часом безпліддя посилює докори сумління. «Досліджено, що кожна сьома жінка, перша вагітність якої закінчилася абортом, стала безплідною». Також у жінок, які зробили аборт, приблизно в сім разів частіше трапляється позаматкова вагітність.
Проблеми сумління
А це лист жінки до католицького часопису. «Мені 26 років. Біля мене ходить здорова, гарна донечка. У мене немає жодних фінансових труднощів. Маю дбайливого чоловіка. Можу вважати себе щасливою. А насправді щастя пішло від мене кілька років тому. Чому? Бо, коли дивлюся в очі моєї доньки, мені видається, що бачу дитину, котрій я не дозволила народитися. Мене мучать докори сумління і страх, який не вмію описати. Якби можна було все повернути, я б народила цю дитину, незважаючи на ті проблеми, які тоді видавалися мені горами, а тепер – малими піщинками. Я не можу забути того, що зробила. Сподіваюся, що милосердний Господь і дитина, котрій я відібрала життя, пробачать мені.
Тепер я впевнена в тому, що жінка, яка наважується зробити аборт, не усвідомлює, що робить. Їй видається, що проблеми закінчаться відразу після знищення невигідної істоти. А насправді саме тоді й починаються проблеми, проблеми сумління».
Запрошення на хрещення
«Я працювала в гінекологічному відділенні, – пише акушерка Єва, – і якось чергова пацієнтка прийшла на «операцію». Я намагалася переконати її, що це вбивство, але мої зусилля були марними. Ця жінка була дуже впертою. У неї було багато, як їй видавалося, причин, щоб прийняти саме таке рішення. Однак найважливіший аргумент полягав у тому, що ця дитина була плодом подружньої зради. Чоловік цієї жінки був саме у відрядженні за кордоном.
Після чергової марної спроби переконати вперту жінку, я почала молитися: «Господи, підкажи мені, що може переконати цю жінку?». І тоді в тиші з’явилося питання: «Чи ти зможеш прийняти і виховати цю дитину?» Якусь мить я вагалася. Тоді я ще не була одружена. Я подумала: «Господи, якщо це має врятувати життя дитини, то я погоджуюся». Потім я звернулася до жінки: «Мені дуже залежить на цій дитині. Якщо її життя вже почалося, вона повинна жити. Народіть її, а я візьму і виховаю». Це було переконливо. Жінка відмовилася робити аборт. Сказала про це лікареві наступного дня саме тоді, коли її покликали до операційної.
Наступного разу ми зустрілися в пологовому відділенні. Всупереч лікарським прогнозам, жінка народила здорову, чарівну дівчинку. Згідно з нашою умовою я хотіла її удочерити, та мати не погодилася. Вона закохалася в доньку з моменту її народження. Незабаром вона попросила мене бути хресною мамою її донечки.