Я аплодую Божій всемогутності. Бог заслуговує на бурхливі оплески за те, що не приховує Своєї сили. Ще однією доброю новиною є те, що Бог зробив свідомий, незалежний вибір дозволити такій слабкій, стомленій і спрацьованій людині, як я, ділитися своєю силою.
У книзі Ісаї 40:29-31 сказано: «Він змученому дає силу, а безсилому міць. І помучаться хлопці й потомляться, і юнаки спотикнутись спіткнуться, а ті, хто надію складає на Господа, силу відновлять, крила підіймуть, немов ті орли, будуть бігати і не потомляться, будуть ходити і не помучаться!».
Роками я відчував те, що багато з Вас, імовірно, відчувають зараз. Мене хвилювало, коли люди вихваляли Божу всемогутність і стверджували, що вона може мати радикальний вплив на життя людей.
«Справді? – хотілося запитати мені. – Тоді де зв’язок? Я ніколи не сумнівався в Божій всемогутності. Але скажіть мені, чому навколо так багато безхарактерних, слабких і стомлених християн? Якщо Бог має силу і якщо Він хоче спрямувати її в людське життя, то де цей зв’язок переривається?» Без гучного зухвальства, гадаю, що я знайшов його.
Обміркувавши це питання протягом двадцяти років, я готовий відкрито говорити про те, що особисто довгий час практикував. Одне слово, зв’язок переривався через відсутність віри. Я знаю, що Ви чули це слово раніше, але зараз поясню, як його використати для впровадження Божої сили у ваше життя.
Якщо Ви дуже добре знаєте Святе Письмо, то знаєте, що вияв віри часто необхідний перед виявленням небесної сили. Розглянемо приклад із книги Виходу 14. Після чудесного визволення Мойсей іде до групи колишніх рабів, що називалися ізраїльтянами. За чотириста років їх ніколи не було організовано в армію. У них немає жодної зброї. У них також немає військових лідерів – ні генералів, ні майорів, ні капітанів, ні лейтенантів – лише група робітників, яка мандрує пустелею.
Коли ізраїльтяни дійшли до околиць Єгипту, фараон усвідомив, що він зробив, відпустивши їх. Хто виконуватиме всю брудну роботу? Хто митиме ванні кімнати? Хто виготовлятиме цеглу під гарячим сонцем?
Фараон швидко зібрав свою треновану армію – колісниці, майстерних вершників і піхотинців – усі під його командуванням і готові повернути ізраїльтян у рабство. Під час наближення армії фараона Мойсей роззирнувся і побачив, що попереду Червоне море, подітися було нікуди. Він подумав: «Ну, Боже, що Ти можеш зробити?»
Все ще дотримуючись конкретних Божих вказівок, Мойсей продовжує вести ізраїльський народ до краю води. Немає жодної стежини для втечі. Люди попереду вже намочили ноги, і, якщо позаду не припинять штовхатися, втікаючи від єгиптян, ситуація стане просто жахливою.
Спостерігаючи за Мойсеєм ззаду, люди, напевно, думали, що він з’їхав з глузду. Першою аксіомою військової стратегії є підготовлений маршрут втечі. А тут Мойсей іде прямо в море.
Раптом досі не бачена сила проявилася перед наляканими обличчями тисяч людей. Із могутнім ревом води почали розділятися, і Бог зробив доріжку для втечі – прямо через морське дно.
Чи Мойсей знав тоді, коли, дотримуючись Божих вказівок, ішов до краю моря, що Бог збирався поділити Червоне море? Навряд. Звідки він міг це знати? Нічого схожого раніше не відбувалося – припущення про те, що ціла нація зможе втекти від фараона, пройшовши сухим морським дном, було за межами людської уяви.
Але в цьому і є розгадка. У цьому є та упущена ланка, яка влила Божу силу в життя Мойсея. Хоча Мойсей не знав спосіб втручання Бога, проте діяв так, ніби достеменно знав про втручання. Мойсей продовжував іти в напрямку, яким його вів Бог, і просто вірив у виявлення Богом Своєї сили на цьому шляху.
Та сама розгадка, яка допомогла Мойсею, допоможе і Вам. Вона також допомогла мені.
Моє перше справжнє випробування пов’язано з телефонним дзвінком, який радикально змінив моє життя. Суть цієї події можна передати двома короткими, болючими словами: «Батько помер».
За декілька днів після похорону, після опускання тіла батька в землю і заспокоєння всіма силами засмученої матері, я раптом усвідомив потребу зустрічі зі своїми парафіянами. Мені потрібно буде не просто стати перед ними, а й виголосити проповідь. Я не міг припинити жити лише тому, що мого батька більше немає на цій землі, але лише сама думка про необхідність стати перед церковною спільнотою Вілов Крік уже пригнічувала. Я б краще поїхав до Сибіру чи в джунглі, що кишать зміями – будь-куди для втечі від відчутого горя і страху опинитися перед групою людей, які чекали на слово Боже.
Я відчув, що зробити цього просто не можу.
Після похорону, після повернення в передмістя Чикаго з Каламазу, я намагався зібратися з духом. Наполегливо працював для відновлення сил, але нічого не вдавалося. Не виявилося жодних внутрішніх ресурсів для здобуття сили. Здавалося, ніби смерть батька висмоктала життя і з мене. Я витратив усі зусилля на героїчні спроби заспокоїти маму і зараз почувався виснаженим.
Це було для мене чимось новим. Я відчував досі не знані страхи. Я втрачав самовладання і плакав під час підготовки до проповіді. У суботу я зрозумів, що закінчити проповідь просто бракує сил. Одна справа – бути нікчемною людиною, яка заховалася в офісі пастора. Інша справа – стати перед тисячами людей і дозволити їм витріщатися на свою слабкість.
«Я не можу цього зробити, – визнав я. – Я просто не маю сили».
А потім з’явилася бентежна думка. «Якщо я не зроблю цього тієї неділі, то як я зможу зробити наступної?» Злісний холодний голос прошепотів слова відчаю: «Ти ніколи не зможеш цього зробити. Краще ти б залишив душпастирське служіння. З тебе досить. Ти себе вичерпав».
Але потім тихий голос Святого Духа повернув трохи здорового глузду в мою спантеличену і стомлену голову. «Просто зроби цей крок. Завтра зранку прокинься і поводься так, ніби можеш проповідувати. Подивишся, чи з’явиться в тебе сила. Довірся Мені. Прояви хоч трішки віри! Йди в напрямку, в якому Я тебе прошу, і май віру, що Я наділю тебе силою на цьому шляху».
Я прокинувся наступного ранку і найперше захотів залишитися в ліжку. Потім я пригадав лагідні слова Бога. «Гаразд, Господи, – молився я. – Я встану і поводитимуся так, ніби маю силу. Я піду так далеко, як Ти мені дозволиш. Якщо це до дороги, то нехай буде так. Якщо це до стоянки автомобілів, то нехай буде так. Якщо це до проповідальниці, то нехай буде так. Я піду вперед, вірячи, що Ти наділиш мене потрібною на цьому шляху силою».
Моє завдання відразу не стало легшим. Я все ще відчував сильний смуток і пригніченість, поки приймав душ, одягався та їхав до церкви. Коли я нарешті зайняв своє місце на платформі перед церковною громадою, то не відчув раптового сплеску Божої енергії. Але, коли настав час піднятися і підійти до кафедри, боротьба закінчилася. Оскільки страх стискав горло, я тихо помолився: «Господи, я тут і я довіряю Тобі. Я дуже слабкий зараз. Але я стоятиму тут і діятиму так, ніби маю силу. Якщо Ти наділиш мене силою, то добре. Якщо ні, то я зазнаю невдачі… Ну що ж, почнемо».
Хотілося промовити це в момент віри, якою мене раптом зарядили. Але цього не трапилося. Серце все ще розривалося, але Бог дав мені для прочитання проповіді достатньо сили. (Багато людей сказали, що це їм допомогло, і я продовжував проповідувати після того тиждень за тижнем).
Вам це може здаватися дуже банальним, але ця мить виявилася найбільш дивовижним і сповнюючим вірою досвідом за все життя. Це стало будівельним блоком мого життя, на який я озирався багато разів, коли важкі обставини, здавалося, знесилювали. Читання проповіді в цей момент виглядало для мене безглуздим, як і купівля заздалегідь квитків на фінальну серію ігор Чиказьких Ведмежат. Проте я усвідомив, що Бог має силу і Він прагне нею поділитися, якщо ми живемо з вірою і довіряємо Йому.
Однак нам потрібна не лише Божа сила для подолання слабкости. Ми повинні виконати роботу, яку Він призначив для нас на землі.