СЛОВ’ЯНСЬКИЙ ВПЛИВ

У V-VІ ст. Візантія стала мішенню для загарбницьких походів гунів і слов’ян, які оселилися в її межах і долучили до неї власні культурні елементи. У VI-VII ст. болгари й араби заполонили імперію. Провінції падали перед загарбниками назавжди або тимчасово. Вони лишили чимало поселень, переважно уздовж кордонів і навколо міст. Військові старшини, урядовці і навіть імператори походили з різних етнічних груп. Вірмени, араби, сирійці й особливо слов’яни, а також римляни й греки, сходили на престол Базилевса. Вони також очолили армії і воювали на політичній арені Імперії.

Упродовж п’яти століть римляни, греки, слов’яни й народи зі східних провінцій змагалися одні з одними в столиці Римської імперії. Вони впливали одне на одного і злилися в “одну націю під Богом”, підпорядковану закону Христа. Їхня широка місіонерська діяльність і християнський вплив були гнучкими і, як наслідок, успішними і тривкими, якраз завдяки їхній диверсифікованій структурі.

Починаючи з VI ст., ці місіонери понесли християнство з берегів Криму в Русі до кордонів Абіссинії, і навіть до оаз пустелі Сахари в Африці. У IX ст. місіонерська діяльність ускладнилася. Кирило (+868) і Методій (+885) опинилися аж у Моравії, сіючи зерна православ’я через літургію. Ці брати, мабуть, не були справжніми греками, а радше слов’янськими іммігрантами чи нащадками слов’ян, чиє слов’янське коріння робило їх ідеальними місіонерами на батьківщині.

У той самий період Потій навертав болгар, за якими пішли серби; так цілий балканський регіон став християнським. Задунайські племена, волохи і молдовани, і невдовзі після них у X ст. русичі прийняли релігію Константинополя. Володимир Великий, князь київський охрестився в Херсонесі й одружився з візантійською царівною.

Разом із релігією візантійці принесли до всіх цих народів свої установи й навіть форму уряду: вони очолювали школи, засновували церкви та перекладали на слов’янські мови найяскравіші твори візантійської літератури, так спонукуючи ці народи розвивати свої окремі національні літератури.

Отже, можна справді сказати, що Візантійська Імперія, і як наслідок візантійська культура й Церква, є не лише витвором одного народу чи однієї культури, а радше сукупности трьох окремих культур і цивілізацій: грецької, латинської і східної, з елементами та внесками слов’янських та інших етнічних груп. Це складна, мобільна культура, збагачена розмаїттям бурхливої і славної історії Візантійської Імперії. Після поєднання всіх цих культур утворилася нова і дуже самобутня культура й цивілізація і відповідно новий обряд, Церква, духовність, що були і універсальні, і всеосяжні. І саме завдяки цим рисам духовність, богослов’я і літургія Візантії – її християнський триб життя, який дає змогу бачити Лице Боже – наповнилися багатим комплексом елементів, що зробив її вкрай сучасною і такою привабливою для всіх культур.

Для народів Сходу, що звуться візантійцями, Константинополь є не тільки столицею імперії; передусім це столиця Церкви і символ церковної єдности. Сила і перемога столиці – сила і перемога Церви; її слабкості і страждання – слабкості і страждання Церкви. Для візантійців Константинополь був містом, яким був і, мабуть, досі лишається Рим для християн Заходу: Рим уособлює цілу Католицьку Церкву. Римляни кажуть: “Рим промовляв”. Вони говорять про “послух Римові” і “дозволи від Риму”. Існує “римська непомильність”. Той, хто ображає Рим, ображає цілу Церкву.

На Сході існує особливе літургійне свято заснування і освячення Константинополя. Образ Константинополя, як символу Візантійської Церкви, прекрасно зображений у гимні Благовіщення, який часто повторюється в каноні акафиста. Місто згадує себе в молитві до Божої Матері: “Я – твоє місто,[1] о Божа Матір. Тобі, Захиснице і Провіднице, співаю пісні мої переможні! Тій, що спасає мене від напасти, співаю свою хвалу й дяку. Нездоланною своєю силою звільни мене від усякої напасти, щоби я могло славити тебе. Слався, о Наречена і Діво всепречиста!”


[1] У сучасних перекладах, особливо в мелькитських, “Я – твоє місто” перекладають як “Я належу тобі”. Слова цілого гимну вкладають в уста вірним. Акафіст – це східне богослуження на честь Пресвятої Богородиці.

Попередній запис

СХІДНІ ЕЛЕМЕНТИ

Наступний запис

ПРЕСВЯТА ТРОЙЦЯ ДЖЕРЕЛО ЧУДЕСНОЇ ЛЮБОВИ