На цьому я буду закінчувати свої роздуми про віру в Христа в сьогоднішньому світі. Пишучи проти єретиків докетистів, своїх сучасників, які заперечували таїнство воплочення Слова та Його справжню людську природу, Тертуліян вибухає криком: «Пощади того, хто є єдиною надією всього світу», parce unicae spei totius orbis.[1]
Цей безвідрадний крик ми повинні повторювати нашим сучасникам, що впадають у спокусу обійтися без Христа. Сьогодні також тільки Він є єдиною надією світу. Коли апостол Петро закликає нас дати «слово про нашу надію» (1Пет. 3:15), він закликає говорити людям про Христа, тому що це Він є основою нашої надії.
Ми повинні відтворити умови для відродження віри в Христа. Відтворити той порив віри, завдяки якому зродився Нікейський Символ віри, який і сьогодні залишається тим, що об’єднує всіх, хто вірує в Христа, до якої б конфесії вони не належали. Тіло Церкви здійснило тоді колосальне зусилля, піднісшись у вірі понад будь-які людські системи і понад будь-який спротив розуму. Відтак ми отримали плід цього зусилля, Символ віри. Приплив один раз піднісся до найвищого рівня і назавжди залишив після себе знак на скелі. Але самого знаку замало. Треба, щоб повторився підйом. Недостатньо лиш повторювати Нікейське «Вірую»; треба відродити той порив віри в божество Христа, Який був у Церкві тоді, і рівного якому більше не було впродовж століть.
Називаючи Сина «єдиносущним з Отцем» (гомоузіос), Нікейський собор мав на увазі, що, незалежно від культури, Христос повинен вважатися «Богом» не в будь-якому, пом’якшеному чи похідному значенні, а в найсильнішому значенні, яке слово «Бог» має в тій культурі. Нагадати цю істину нашим сучасникам є непосильним для людини, але прекрасним завданням, яке стоїть перед усіма тими, які покликані, кожен на своєму місці, звіщати сьогодні Христа світові. К’єркегор писав:
«Той Бог, Який створив чоловіка і жінку, так само сформував і героя, і поета чи оратора. Останній неспроможний здійснити те, що звершує перший; він може хіба що захоплюватися, любити, радіти разом з героєм. Та однак він теж не менше щасливий ніж герой. Адже герой є всім, чим він живе, у що він закоханий, хоч і щасливий, що він сам не є ним, і таким чином має змогу проявити свій геній, викликаючи захоплення. Він є генієм спогаду, який нічого не може зробити, не згадавши те, що було зроблено… Він йде за вибором свого серця, а коли знайде те, що шукає, тоді зі своїми піснями та своїми ораціями пускається від дверей до дверей, оглашаючи, що всі повинні захоплюватися героєм так, як це робить він, пишатися героєм так, як він».[2]
Для нашого філософа героєм був Авраам, а поетом – він сам. Але наскільки ці слова будуть не до порівняння правдивіші, якщо їх застосувати до того героя, що ним є Христос, та до тих поетів і ораторів, що ними мають бути Його проповідники. Ісус Христос є єдиним справжнім героєм всієї історії і всього світу. Єдиним, тому що Він є Богом.
А тепер я дозволю собі запросити вас, щоб ми всі разом проказали зараз вголос статтю з Символу віри, що стосується Ісуса. Це буде найпрекрасніший дарунок, який ми лиш можемо принести Христові. Це те, що Він завжди шукав у Своєму житті. Він і сьогодні запитує Своїх найближчих співпрацівників: «На вашу думку хто Я?» Тож, вставши на ноги, прокажімо у відповідь:
«Вірую в єдиного Господа Ісуса Христа, Сина Божого, единородного, від Отця родженого перед усіма віками – світло від світла, Бога істинного від Бога істинного, родженого, несотвореного, єдиносущного з Отцем, що через цього все сталося. Він задля нас, людей, і нашого ради спасення зійшов із небес, і воплотився з Духа Святого і Марії Діви, і стався чоловіком».
КІНЕЦЬ
[1] Тертуліян, De came Christi, 5, 3: CC 2, c. 881.
[2] S. Kierkegaard, Timore е tremore (Panegirico di Abramo) в Opere, цит., c. 45 [Frygt og Baeven, in Samlede Vaerker, III, pp. 65ss; Fear and Trembling (Panegyric of Abraham)].