Христос «мій Спаситель»

Але недостатньо визнати Христа просто «Спасителем світу»; необхідно визнати Його «моїм Спасителем». Хвиля, коли ми робимо це відкриття й отримуємо це просвітлення, назавжди закарбовується в пам’яті. Тоді стає зрозумілим, що мав на увазі Апостол, говорячи: «Христос Ісус прийшов у світ, щоб спасти грішних, з яких я перший» (1Тим. 1:15).

Цей особистий і суб’єктивний аспект спасіння є одним із найважливіших вкладів Лютера в християнську духовність. «З непохитним довір’ям, – пише він, – ти повинен думати, що ти один із тих, за чиї гріхи Він був виданий на смерть. Саме ця віра оправдує тебе; вона вчинить так, що Христос поселиться, житиме і царюватиме в тобі».[1]

Таким чином віруючий шляхом особистого акту привласнення присвоює собі Христа, як виданого «за мене». Христос є справді в повному значенні «твоїм», – запевняє реформатор, – з Його життям, ділами, смертю та воскресінням, так що все, чим Він є, і все, що має, все, що Він вчинив, і що може вчинити, є твоїм.[2] Тож діло віри – це взяти перемогу Христа і присвоїти її собі. «Повірити в оте “за мене” – це те, що чинить нашу віру правдивою і що відрізняє її від будь-якої іншої віри, яка зводиться всього лиш до слухання того, що трапилося».[3] Саме це мав на увазі святий Павло, коли говорив в однині: «Полюбив мене й видав Себе за мене» (Гал. 2:20).

Ця богословська інтуїція Лютера в ході XVIII століття стала живим досвідом і започаткувала масштабний духовний рух, що продовжується й досі. Це сталося, коли з бажанням надати нового життя протестантській ортодоксальності, що стала черствою і раціоналістичною, багато з її послідовників почали намагатися відродити зв’язок з великою традицією грецької патристики та католицької містики й почали читати і перекладати такі книги як Наслідування Христа та іншу класику християнської духовності. Це був рух, з якого зродилися в німецькому середовищі Пієтизм, а в англосаксонському – Методизм.

Дуже важливим у цьому був досвід Джона Уеслі, засновника Методизму. Якогось вечора він пішов на одне із зібрань у Лондоні, на якому хтось коментував передмову Лютера до Послання до Римлян; ось його особиста розповідь про те, що там трапилось: «Десь за п’ятнадцять дев’ята, у той час, як читався опис переміни, яку здійснює Бог у серці через віру в Христа, я відчув, як моє серце дивно спалахнуло; відчув, що я покладаю на Христа і тільки на Христа всю надію на своє спасіння, і мені було дано переконання, що Він узяв мої гріхи, саме мої, і спас мене від закону гріха та смерті. І я почав гаряче молитися за всіх тих, хто повівся зі мною зневажливо чи переслідував мене».[4]

Брат Джона, Чарльз Уеслі, теж пережив аналогічний досвід. В одному зі своїх гімнів він оспівує радість від спромоги називати Спасителя «моїм» і чути, як Його спокутна кров застосовується безпосередньо «до моєї душі».[5] Не існує жодної англомовної християнської громади, в якій зі зворушенням не співався б іще гімн Джона Ньютона Amazing grace, що теж зродився в цьому духовному кліматі; ще більш зворушливим його чинить надзвичайно красива мелодія, що зродилася, якщо не помиляюся, у середовищі американських рабів. Ось перший куплет:

«О дивовижна благодать! Яке солодке слово, що врятувало мене негідника!

Я загубився, та тепер знайшовся, я був сліпий, та зараз бачу».[6]

Досвід спасіння, який ми переживаємо в Христі, прекрасно проілюстрований в епізоді про те, як потопав в озері Петро. Ми щоденно переживаємо досвід потопання: потопання в гріху, байдужості, у зневірі, безвір’ї, сумнівах, у сумі та справах… Сама віра – це мовби ходіння по краю над прірвою з відчуттям, що будь-якої миті ми можемо втратити рівновагу й упасти вниз, – що і ми також можемо впасти в безвір’я.

Коли ми перебуваємо в такому стані, надзвичайною розрадою є знати, що кожного разу Христова рука готова тебе підтримати, якщо ти тільки шукатимеш її і вхопишся за неї. Можна навіть дійти до відчуття певної внутрішньої радості за те, що так трапилось, що ми згрішили, і нам стало потрібно прощення, – як це оспівується на пасхальній нічній літургії в Еxultet. «О блаженна провина, що придбала такого благого і великого Ізбавителя!»[7] Так, вітаймо навіть свою провину, якщо вона була необхідна для того, аби дати нам усвідомити, якого Спасителя ми маємо в Христі!

Скільки відчуття потреби прощення, скільки сліз, скільки смиренних благань, скільки зворушеної вдячності та скільки зрозуміння до чужих гріхів нам ніколи не довелося б знати, якщо б не досвід своєї власної провини! Скільки З глибини взиваю і скільки Помилуй мене, Боже, ми не відмовили б, або відмовили б із меншим сокрушенням серця, якщо Бог позбавив би нас усіх спокус та упадків. Християнська свідомість розуміє це, й тому в згаданій пасхальній похвальній пісні Еxultet гріх Адама названо не лише «блаженним», але й «необхідним»: «Справді необхідним був гріх Адама, що був знищений Христовою смертю».

Немає сумніву, що «не можна зоставатися в гріху, щоб збільшилася ласка» (пор. Рим. 6:1). Але й немає сумніву також, що гріх, коли він вже поповнений, може призвести до такої благодаті, якої нам інакше ніколи не довелося б знати. Бог дозволяє нам скоїти гріх, аби ми шукали благодать, і дарує нам благодать, щоб ми уникали гріха.


[1] Лютер, In Ер. Gal. (WA, 2, с. 458).

[2] Лютер, In Ер. Gal. (WA, 40, 1, сс. 299 і наст.).

[3] Лютер, WA, 39, 1, с. 45.

[4] J. Wesley, Journal, в John and Charles Wesley, Selected Writings and Hymns, by F. Whaling, New York 1981, c. 107.

[5] Charles Wesley, гімн Glory to God and Praise and Love.

[6] «Amazing grace! How sweet the sound / that saved a wretch like me! /I once was lost, but now am found; / Was blind, but now I see».

[7] «О felix culpa quae talem ас tantum meruit habere Redemptorem!».

Попередній запис

Христос дає нам спасіння від плину часу

Наступний запис

Слід припливу на скелі