Хвороба
Синдром набутого імунодефіциту – це хвороба, спричинена вірусом ВІЛ. Перші випадки хвороби були зареєстровані весною 1981 року в США. Вона полягає в зниженій опірності організму, неспроможності організму боротися з різними хворобами.
У ВІЛ-інфікованої особи навіть найпростіша хвороба може призвести до смерти. ВІЛ ушкоджує клітини мозку, а це змінює індивідуальність людини. СНІД може розвинутися протягом кількох місяців, а може розвиватися впродовж років. У деяких ВІЛ-інфікованих осіб хвороба не виявляється до кінця життя.
Зараження
Найчастіше СНІД поширюється статевим шляхом (у США 70%), часто трапляється в гомосексуалістів. Причина цього – у частій зміні сексуальних партнерів.
Близько 30% осіб заражаються внаслідок застосування інфікованих шприців, здебільшого це наркомани.
Доведено, що не можна заразитися через рукостискання, товариський поцілунок, вживання тих самих речей. Поза людським організмом ВІЛ гине дуже швидко.
Дошлюбне сексуальне утримання та подружня вірність належать до найефективніших засобів проти зараження СНІДом. Презервативи зменшують ризик інфікування, але не дають цілковитої впевнености.
Він помер як святий
«Мій брат був наркозалежним, місяць тому він помер від СНІДу. Спочатку був період, коли ми сподівалися на його одужання, але потім хвороба знову атакувала його організм і безжалісно нищила його тіло і душу. Це була довга агонія. Агонія, котру також переживала наша мама, яка протягом семи місяців удень і вночі доглядала брата, агонія, що також торкнулася мене, моєї сестри та наших вірних друзів.
Хто принаймні один раз бачив людину, хвору на СНІД у кінцевій стадії хвороби, той зрозуміє, які пережиття я ніяк не можу забути. Я помітила, що СНІД спричиняє пронизливий біль ніг та рук. Хворий може труситися від холоду, коли на вулиці спекотний серпень, а потім раптово пітніти. Людина не контролює природних потреб; на тілі з’являються пролежні, а на голові та обличчі – гнійні рани. Хворий різко худне, висока температура зумовлює невідворотні зміни в мозку. Охоплений розпачем і байдужістю, хворий може годинами нерухомо лежати і вдивлятися в якийсь віддалений предмет.
Однак, незважаючи на свій стан, брат піклувався про нас, не нарікав, не плакав, лише проклинав своє минуле, коли був наркоманом. Врешті, зрікся його. Можливо, це видається парадоксальним, але він справді помер як святий».
Від цієї розповіді віє жахом. Потрібно бути мужнім, щоб опікуватися хворим на СНІД. Не кожному важкохворому вдається зберігати спокій. Інколи біль буває настільки нестерпним, що хворий стає нервовим, примхливим, некерованим, знеохоченим.
Вуйко
«Не знаю, коли я усвідомила, що маю вуйка; просто він був завжди. Скільки себе пам’ятаю, я завжди із захопленням дивилася на нього. Він був героєм родини Брітценгоф, лише йому вдалося «вибитися в люди». Я не вважала його кимсь близьким, але завжди ним захоплювалася. Коли ми бачилися, то завжди розмовляли про моє навчання, про те, яку музику я слухаю, про мій вигляд та інше.
Вуйко був дуже високий, завжди ходив випрямлений. У нього було своєрідне обличчя, ніби різьблене, він говорив з європейським акцентом і мав стильну козячу борідку. У родині він був третьою дитиною з дев’яти, а моя мама була найстаршою. Я завжди вважала його гордістю всієї родини. Вуйко був художником, мешкав то в Швейцарії, то в Нью-Йорку. Він був дуже талановитим, його картини продавали за тисячі доларів. Я любила хвалитися тим, який у мене вуйко. Коли була в 7-му класі, одна з провідних швейцарських кондитерських фабрик замовила у вуйка проект коробки на цукерки. Він намалював чудову квіткову композицію на жовтому тлі з написами червоного кольору. Потім вуйко привіз зі Швейцарії декілька коробок цукерок для усієї родини. Мама навіть дозволила мені взяти цукерки до школи. Пригадую, як я пишалася, коли частувала ними однокласників.
Два роки тому мама запитала в мене:
– Ти задумувалася над тим, чому вуйко хворий?
Я ніколи особливо не цікавилася його хворобою. У ній не було нічого особливого. Тільки чомусь уся родина дуже переживала з приводу його запалення легенів.
Тоді мама мені пояснила:
– У Рікі – СНІД.
Мені відібрало мову. А мама продовжувала:
– Знаєш, як поширюється СНІД, правда ж?
Я не думала про інші можливості, думала лише про одне: це означає, що любий вуйко Рікі належить до «них»? Я відчувала глибоку відразу до вуйка, в якого було все, чого душа прагне, і який був… педерастом. А тепер має СНІД. Я була ревною католичкою, і це видавалося мені огидним.
Про СНІД я раніше чула в телевізійних програмах, але не могла їх дивитися. Мені ставало недобре лише при одній думці про таку велику кількість бездумно втрачених життів. Водночас я почувалася в безпеці, бо все це не стосувалося мене особисто. Я була впевнена в тому, що не зроблю нічого, що могло б похитнути моє почуття безпеки. Зрештою, люди самі винні в тому, що захворіли на СНІД. Я не знала і не хотіла знати нікого, хто міг би похвалитися іншою сексуальною орієнтацією. У моєму «правильному» світі цієї проблеми не було.
Тоді я ще не знала, що «ці люди» не так далеко, як мені видавалося. Мій вуйко, брат моєї мами, художник, має СНІД. З цим треба було якось змиритися.
Протягом наступного року на всіх родинних зустрічах я почувалася дуже погано. Завжди сподівалася, що вуйко не приїде. Ні, він зовсім не змінився. Та почувалася незручно в його присутності, відколи довідалася про те, що він – гомосексуаліст.
А тимчасом вірус безжалісно нищив організм вуйка. Рікі змарнів і згорбився так, ніби йому було сімдесят років. У нього почалися проблеми з пам’яттю. Якось на чиємось весіллі ми з мамою підійшли до вуйка, щоб привітатися. Він привітав мене із закінченням школи, я чемно подякувала. Через декілька хвилин він знову привітав мене, не усвідомлюючи, що робить це вдруге. Я подякувала, вдаючи, що не трапилося нічого дивного, але почувалася ніяково.
Минуло багато часу. Вуйко при смерті, а я вчуся з «цим» жити. Протягом цих двох років навчилася відокремлювати гомосексуалізм від особи. Я навчилася бачити в Рікі того, ким він є насправді: мого вуйка, відомого художника, людину з великим почуттям гумору, зрештою, когось, хто має бути люблений, незалежно від того, який життєвий шлях він обрав. Це не означає, що я намагаюся його захищати або погоджуюся з його життєвим вибором. Я й надалі вважаю, що гомосексуалізм – це зло, однак навчилася «ненавидіти гріх і любити грішника». Мені не подобалася моя початкова реакція на хворобу і життєвий вибір вуйка, а також те, що я відчувала огиду і сором, коли він був поруч. Я хотіла бачити його таким, яким він був для мене, поки я не довідалася про те, що він гомосексуаліст. У молитвах я просила Всевишнього, щоб допоміг мені сприймати вуйка таким, як він є. Ми кожного дня молилися за нього всією родиною. Бог очистив моє серце, і я прийняла цей дар.
Останнім часом вуйко постійно в лікарні. Його дні вже полічені. Незабаром Ричард Брітценгоф буде лише частиною статистики, ще одним прізвищем у списку жертв. Ми часто не усвідомлюємо, чим є СНІД, поки принаймні одна особа не буде для нас чимось більшим, ніж черговим номером у статистиці.
Ричард Брітценгоф помер 7 жовтня 1994 року».