Навіть якщо ви не потребуєте радикальної підтримки, яку надає «Тверда любов», я запрошую вас прочитати цікаву статтю, яку написала про неї кореспондентка Енн Лендерс. Ця стаття була також опублікована 1981 року, коли «Тверда любов» почала свою діяльність, і була вперше розміщена в журналі «Фемілі Серкл» 3 листопада того року. Зважте на подібність її філософії з тим, що ми обговорюємо в цій книжці. Очевидно, я не погоджуюся з критикою Біблії з боку Лендерс і розгляну її неправильне тлумачення Приповістей (22:6) у наступному розділі «Питання і відповіді». Ось як цю проблему побачила Лендерс:
«Я ніколи не думала, що доживу до того дня, коли фактично сперечатимуся з Біблією… особливо відтоді, коли я часто цитувала той самий уривок, який більше не вважаю правильним: «Привчай юнака до дороги його, і він, як постаріється, не уступиться з неї». Він означає, що коли ви будете дбайливо виховувати свою дитину, то вона виявиться доброю. Але, на жаль, за останні 15 років назбиралося досить доказів, що спростовують цю біблійну настанову. Мій стіл стогне під вагою листів, що нагадують ось цей.
Дорога Енн Лендерс:
«Ми водили своїх дітей до церкви, а не просто наказували їм. У нас ніколи не було няньки. Якщо його або моя матір не могла залишитися з ними, то або діти йшли з нами, або ми нікуди не йшли. Ми віддали своїм синам і донькам стільки любови, часу й енергії, проте їх не оминули прогулювання, наркотики, крадіжки, вагітність – усі клопоти, яких можна сподіватися від вуличних дітей. Що було не так з нашого боку?»
Бувши твердо переконана в тому, що гілки ростуть у тому напрямі, куди їх згинають, я не знала, що відповідати цим стражденним, обтяженим виною батькам. Листи, що описували роки лагідної турботи, цілковито суперечили тому, що відбувалося з дітьми. Багато гілочок, що їх дбайливо плекали, росли в аномальному і непередбачуваному напрямі. Мені довелося ще раз осмислити свої відповіді і знайти щось краще.
Кілька років тому я надрукувала листа, який сказав щось дуже вагоме. Його надіслав учень середньої школи, який натрапив на щоденник своєї матері; лист містив такий запис, що належав їй:
«Усі підлітки цими днями мають щоденники. Я думаю, що настав час і матерям сісти за них. Ми зобов’язані вести денний літопис, який розповість про митарства батьків, що віддали все найкраще своїм спантеличеним синам і дочкам. Тільки діти страждають, чи не так? Тільки їм наступають на горло? Ні, діти, отямтеся, вашим батькам так нелегко виховувати з вас самостійних, гідних громадян. Видається, що справа повернула на гірше. Що більше ми даємо, то менше отримуємо».
Щось не те? Очевидно, що так. Я не хочу вдавати, ніби знаю усі відповіді, але прочитавши тисячі листів від стурбованих підлітків, вчителів, які бачать їх мало не щодня, шкільних психологів, які вислуховують їх, і батьків, що заламують руки з відчаю, я зрозуміла, що тиск ровесників – це набагато могутніший фактор у формуванні підліткової поведінки, ніж батьківський вплив.
Експерти, яких розпитала (фахівці в справах неповнолітніх, радники з питань наркотичної залежности і психічного здоров’я) підтримали мою думку. Я не стверджую, що батьківське виховання і добрий приклад не значать нічого. Я хочу лише сказати, що в нашій сучасній культурі думка ровесників про підлітка важить для нього більше, ніж слова батьків.
Потреба здобути визнання, страх опинитися за межами кола обраних, бажання бути «у грі» вкрай важливі для сучасних підлітків. І аж надто часто воно веде до пивних вечірок, пиятики, куріння трави, ковтання стимуляторів і депресантів, нюхання кокаїну, вживання «ангельської пилюки» і кислоти, а також сексу.
Покоління, що виростало, прилипнувши очима до телеекрану, повсякчас шукає способів перемогти нудьгу і знеболити муки росту. Підлітки (і дорослі також) виявили, що алкоголь і наркотики допоможуть забути про клопоти і дозволять почуватися «інакшими».
Згідно з доповіддю 1980 року, опублікованою Міністерством охорони здоров’я, освіти та соціяльного забезпечення (яке тепер називається Міністерством охорони здоров’я і соціяльних служб), один з десяти учнів середньої школи регулярно вживає «траву». Це означає, що ці діти викурюють одну або дві самокрутки щодня. Думаю, що ця цифра надто низька. Учителі писали мені, що в понеділок зранку принаймні третина учнів старших і молодших класів приходять у клас накуреними. І ще більше лякає той факт, що деякі з цих учнів їздять самі автомобілем до школи, і це пояснює, чому сьогодні автомобільні аварії є найпоширенішою причиною смерти серед підлітків. І персонал відділення швидкої допомоги розповість нам, що приблизно 65 відсотків усіх фатальних випадків за участи підлітків пов’язані з вживанням алкоголю чи наркотиків.
Як батьки можуть боротися з цими зовнішніми впливами, які суперечать усьому, чого вони пробували навчати своїх дітей? Які поради маю я для них? Повно. І я вже отримала відповіді, які розповідають мені, що вони дієві. Подальший лист розкрив мені очі і показав цілковито новий напрям. Він надійшов з округу Вакс, Пенсильванія.
«Дорога Енн:
Будь ласка, опублікуйте цього листа для батьків відчужених, стурбованих підлітків, що завжди потрапляють у халепу. Я знаю, звідки вони беруться. Ми з чоловіком пережили справжнє пекло.
Ми також були у відчаї і без надії. Наш син був ледарем, у боргах, крав у нас, сидів на наркотиках, ламав меблі, лаяв і бив нас. Ми випробували усе, щоб утішити його, і ніщо не допомагало. Що добрішими ми були, то гіршим він ставав.
Зрештою ми викликали поліцію. Нам дали телефонний номер організації, яка називається «Тверда любов». З того часу ми стали членами мережі спільнот, які успішно дають раду ворожій, антисоціяльній поведінці своїх дітей.
Перш ніж прийти у «Тверду любов», ми почувалися слабкими й винними, тому що думка про сина була для нас нестерпна. Ми думали, що жодні інші батьки в спільноті не зазнали такої невдачі як ми. Тоді ми зустрілися з іншими членами «Твердої любови» і виявили, що вже не безпорадні. Ми дістали підтримку інших батьків, поліції, шкіл, судів і реабілітаційних закладів.
Нам не довелося виганяти сина з дому, як і далі терпіти його знущання. Ми створили цілий комплекс, низку нових правил і дали йому вибір. Він міг жити за нашими правилами або йти геть. Він вирішив залишитися.
Я долучаю брошуру, що більше розповість вам про «Тверду любов». Будь ласка, Енн, поділіться нею зі своїми читачами. Це найкраще, що сталося з нами, і ми хочемо поширити цю звістку. Дякуємо за допомогу. Навіки вдячні»
Я прочитала брошуру, і виявилося, що в ній багато сенсу. Вона пояснювала програму, покликану допомогти батькам, які відчували пригнічення і безпорадність у взаєминах зі своїми підлітками. Програма просить батьків вирішити, яку дорогу вони оберуть. Чи буде це конфронтація, тверді настанови і взаємна повага – або виправдання (як зазвичай), заперечування, безхребетність, повсякчасні потурання і підкупи? Вона заохочує батьків не ухилятися від кризи, обстоювати свою позицію і вимагати співпраці.
По суті, поблажливий метод виховання дітей зародився в 40-их роках, розквітнув у 50-их і дістав цілковите визнання в 60-их роках минулого століття. Психіятри і психологи розповіли нам, що коли ми будемо лагідно розмовляти з дітьми; тримати, колисати і голубити їх; дозволяти їм бруднити свої підгузки і трусики, поки вони самі не вирішать, що цього вже не варто робити; сприяти тому, щоб вони могли вилити свій гнів; дбати про те, щоби ніколи не казати: «Ні, тобі цього не можна», хіба що вони захочуть підпалити будинок – то в них сформується здорова особистість, і вони виростуть виваженими юнаками й дівчатами, певними себе, високо мотивованими і справжньою радістю для нас.
Ми поборювали свої природні інстинкти, по-рабськи дотримуючись вчення цих «експертів», заробляли темні кола під очима і високий тиск, поки наші діти огризалися до нас, плювали на нас, били нас, ламали свої іграшки і бігали коридорами супермаркету (або універмагу), поки не домагалися свого. Ті самі діти виявилися егоїстичними, зіпсутими, ворожими, нечемними, лінивими і немотивованими. Вони не мали поваги до нас, своїх учителів, або закону.
І найприкріше те, що деякі психіятри брали з нас до 100 доларів за годину, тільки щоб сказати: «Не існує поганих дітей… тільки погані батьки».