СУТНІСТЬ ЛЮБОВИ

Спробуймо описати людською мовою чудесну реальність любови у внутрішньому житті Бога, у втіленні й у людині.

Ми бачимо, що любов – це поступовий рух розгортання, що починається з акту присутности і сягає найвищого звершення в ототожненні. По суті, любов є першим і найвищим актом присутности, чистим, простим актом пізнання іншого. Особа об’являє себе як особа. Вона розкриває і показує себе такою, яка є – дозволяє іншій особі пізнати себе як особу. Таким способом вона стає присутньою для неї.

Любов дійсна і сповнена смислу тільки тією мірою, якою вона репрезентує особу і стосується особи. Нас захоплює і мотивує рух до особи, яку зі свого боку мотивує інша особа; так обоє стають присутніми одна для одної.

Ця присутність обов’язково розгортається в другий акт або стадію, що зветься спілкування. Спілкування особи це завжди взаємний акт дарування-отримування. Годі зрозуміти іншого, не розкривши себе перед ним. Це саморозкриття чи спілкування завжди взаємне. Один не може розкритися перед іншим, не отримавши відкритости в іншого. Стосунки особи з особою є взаємним актом дарування-отримування.

Коли це спілкування особи з особою або самопожертва завершується без жодних застережень, то воно сягає висот і слави зречення, яке є третьою стадією акту любови. Ніщо не цінується більше і не має вищої цінності, як ближній, що стає самим життям і віддихом дарувальника.

Коли зречення цілковите і беззастережне, любов сягає четвертої і найчудовішої стадії інтенсивности. Тоді вона сягає тайни ототожнення, де дві особи стають як одне. У своїй суті вони і є одне. Не існує більшої любови, ніж дар себе. Цілковито зрікаючись себе одне для одного, двоє ототожнюють себе одне з одним. Власна особистість розтає і зливається з іншою особистістю. Ця містерія ототожнення є вершиною і повнотою життя; це любов.

Ми можемо належно застосувати ці послідовні акти (які разом становлять любов) до любови, що відома людині. До Божества маємо змогу застосувати їх тільки за аналогією.[1]

Певним способом застосовують їх також і до втілення. Бог Син стає присутнім у фізичній матерії. Він долучає матерію до сСвоєї Божої Особи. Він стає справжньою людиною і Той, хто не має імени, тепер дістає людське обличчя, і Його ім’я – Ісус Христос.

Він не тільки набирає форму людини: також Він набуває всіх людських слабкостей.

“Того, хто не знав гріха, Він за нас зробив гріхом”, – каже апостол Павло. Христос ототожнює себе з повнотою грішного творіння. У Собі, як Божа Особа, друга Особа Пресвятої Тройці об’єднує Бога і людину. Після втілення взаємини людини з Богом – це вже не просто взаємини людини з якоюсь неясною ідеєю Бога. Радше це інтенсивний зв’язок особи з Особою, сина з батьком.

Людська особа пов’язана з Отцем, першою Особою Пресвятої Тройці, як із джерелом існування і місцем повернення всього. Вона також пов’язана з Богом як син, будучи прийнята Сином у втіленні. Вона пов’язана з Сином, другою Особою Тройці, втіленим Словом Отця, як з Особою, що об’єднує в Собі людину та повноту творіння і повертає її Отцеві. Людська Особа пов’язана зі Святим Духом, третьою Особою Тройці, як зі сферою життя й любови, що об’єднує Сина з повнотою творіння і яка в Сині і через Сина уможливлює зв’язок з Отцем. Святий Дух об’являє Сина і Син об’являє Отця. Тому людина може налагодити зв’язок із кожною Особою Тройці і в такий спосіб здобути свою остаточну долю.


[1] Аналогія – це процес міркування чи опису, який ґрунтується на припущенні, що речі мають деякі подібні атрибути, не будучи ідентичними.

Попередній запис

ПРЕСВЯТА ТРОЙЦЯ, ДЖЕРЕЛО ЛЮБОВИ

Наступний запис

ІКОНОМІЯ