- “Чи можна молитися за хворих?”
- “Чи маємо право очікувати на зцілення?”
- “Чи Церква дозволяє молитися за зцілення?”
- “Чи не достатньо таїнств?”
У серцях християн нуртує чимало запитань, які часто спричиняють неспокій і, слід визнати, не надто налаштовують цих людей на прийняття здорового розуміння Божої благодати в цій сфері.
Розглядаючи цю тему (як, зрештою, й багато інших), мусимо усвідомлювати, що йдеться не стільки про дозволи чи заборони, скільки, радше, про розсудливість і розуміння. Якщо ще не розуміємо, що Бог є Отцем і що, як Отець, прагне виховати нас, Своїх дітей, щоб ми якнайліпше молилися (як за хворих, так і за добро будь-кого іншого), і що це виховання передусім відбувається за посередництвом Церкви, яка відіграє роль матері, то нам важко справді поводитися так, як мали б Божі діти, й нашу молитву обтяжуватимуть схеми, упередження, страхи, нерішучість, скептицизм…
Зцілення, яке здійснюється силою воскреслого Христа, завжди буде таємницею й ніколи не вдасться створити моделі і залежности, що існує між оздоровленням і зусиллями, котрих докладає людина, щоб досягти його. Але таємниця в жодному разі не означає, що заборонено намагатися зрозуміти її. Господь прагне відкрити нам, принаймні трохи, цю таємницю – настільки, наскільки ми схильні приймати Його благодать, а також тією мірою, якою ми здатні чесно визнати, що всього мусимо навчитися.
Не можна – та й немає потреби – бути самоуком у сфері зцілень. Святий Дух і Церква існують для того, щоб виховати нас, підготувати до молитви, яка пристосована до кожного, тобто дуже особиста, але водночас базується на пунктах відліку, якими – без наміру блокування дії харизм – задарма забезпечує нас знання Церкви.
* * *
Одного дня, під час міжконфесійної молитовної зустрічі, я стояв біля молодого протестантського пастора, який – що відразу кидалося у вічі – ревно прагнув служити Господеві Ісусові Христові. Він запросив мене взяти участь у спільному проповідуванні під час екуменічного євангелізаційного вечора. На ношах принесли жінку, по якій, на жаль, уже було видно, що хвороба невдовзі забере її з цього світу. Ледь помітно кивнула нам головою, давши зрозуміти, що хоче, щоб ми помолилися за неї. Молодий пастор з запалом ствердив: “Помолимося, й Бог Вас зцілить”.
Його трохи надмірний ентузіязм, поза сумнівом, поменшав, коли він зрозумів, як та жінка від самого початку своєї хвороби підходить до віри: “Я не прошу, щоб ви молилися за моє зцілення. Думаю, що Господь справді міг би мене зцілити, якби такою була Його воля. Але вже кілька місяців мені здається, що Він умістив Свою волю в моєму серці, й це дає мені глибокий спокій. Не хочу зцілення, хочу бути біля Нього, навіть якщо задля цього треба пройти через страждання, яких я, зрештою, не шукала. Я справді зустріла Його в цих стражданнях і в цих стражданнях хочу любити Його… прошу, помоліться за мене, щоб я мала силу ніколи не бунтувати проти Бога”.
Молодий пастор онімів… Це неочікуване свідчення зворушило його до глибини душі, перевернуло також його богословську теорію страждання. У словах тієї жінки було стільки чесности й правди, що він, не сперечаючись з нею, запросив мене до молитви. Нас трьох огорнув неймовірний, глибокий спокій. Правда часом має таку таємничу силу, яка на хвилю прочиняє перед нами небесні брами…