Пробуючи відповісти на численні запитання, які виникають у серці людини стосовно можливої ефективности молитви про зцілення, Церква нещодавно видала “Інструкцію щодо молитви про отримання зцілення від Бога”. Громадськість, зокрема й представники “Харизматичної віднови”, сприйняла документ зі стриманим ентузіязмом. Дехто побоювався, що Ватикан має намір “перебрати на себе контроль” над молитвою про зцілення, що могло б спаралізувати свободу, характерну для життя в Дусі. Інші сприйняли інструкцію радше як вияв того, що церковна влада не визнає молитви за хворих і використання харизми зцілення. А ще інші помилково почали пророкувати, що “Ватикан перехопить” усе, що стосується феномену зцілення, забуваючи, що саме міжнародна спільнота координаторів “Харизматичної віднови” просила про такий документ.
Мене, як і багатьох інших людей, утішила поява цього документа, й тому прагну висловити своє визнання цієї інструкції та подякувати Церкві за текст, який, зрештою, є дуже повчальним і заохочує молитися за зцілення. Ця інструкція не обмежує Духа, підтримуючи видимі прояви Божої сили, яка діє згідно з отриманими дарами й особистим шляхом кожної людини. Звичайно, документ написано в стилі, якому, можливо, бракує ліризму, також інструкція не звертає уваги на той “почуттєвий чи алегоричний порив”, що є таким важливим для різноманітних проявів “духовної вразливости”. Але слід розуміти, що в цьому випадку не йдеться про збірку поезій на тему Божої любови, яка зцілює стражденну людину. Ми отримали основоположний текст, завдання якого – допомогти християнам усвідомити силу молитви про зцілення.
Про потребу такої інструкції в наш час виразно сказано у вступі. А перед цим зазначено, що благальна молитва про відновлення здоров’я є практикою, притаманною всім епохам життя Церкви:
“Щоправда, певним чином новим явищем є розквіт молитовних зустрічей, нерідко разом з богослуженнями, мета яких – отримати зцілення від Бога. В деяких випадках… поширюють інформацію про отримані зцілення… У зв’язку і цим часто посилаються на мниму харизму зцілення” (зі вступу).
Це цілком реалістичне твердження викликає обґрунтоване занепокоєння. Чи всі ці зустрічі їхні учасники переживають згідно з Духом Правди? Чи молитва, яка їх підтримує, справді закорінена в християнській вірі? Чи, вдаючись до мнимих харизм, люди правильно розпізнали, відповідно прийняли й визнали ці дари й чи належним чином використовують їх? Якою мірою вірні “керуються” отим прагненням знайти щось чудесне, гонитва за котрим є для багатьох основною метою молитви про зцілення? Чи організатори молитовних зустрічей для того, щоб оживити молитву за хворих, не використовують психологічних прийомів замість того, щоб справді благати про благодать? Які плоди цих молитов: ілюзії, фальшиві поголоски чи правдиві свідчення й вірогідні ознаки зцілення? Чи не відбувається під час таких зустрічей свідома або несвідома маніпуляція людською свободою, яка внаслідок страждань більшою мірою піддається таким упливам? Чи організатори діють обережно й дотримуються певних правил, які полягають у тому, щоб не змішувати різних видів молитов (наприклад, публічної молитви за зцілення й молитви за звільнення)? Чи також дбають про те, щоб не допускати до надмірного й занадто демонстративного “бурління” групи? Чи молитва про зцілення, вплетена в богослуження, не затьмарює справжнього сенсу Літургії?
Виявляється, що душпастирських запитань є дуже багато (я навів лише декілька з них), і треба погодитися з тим, що про них повинна подбати Церква. Саме тому ця інструкція цілком доречна і її не варто трактувати як вияв засудження чи “шлагбаум”, який церковна влада встановила на шляху молитов за зцілення. Ми, звичайно ж, здебільшого підходимо до молитви про зцілення доброзичливо й чуйно, а ті моменти – поодинокі чи періодично повторювані, – під час яких нам було дано її пережити, не викликають жодних серйозних застережень. І це, поза сумнівом, правда.
Не можна, однак, заплющувати очі! Там, де діє (або хотіла б діяти) Божа благодать, нерідко з’являється Злий, який приходить, щоб зруйнувати порядок, усе перемішати. Тому в багатьох місцях на світі під час молитов за зцілення – чи індивідуальних, чи колективних – використовують, унаслідок незнання або засліплення, практики, які не тільки викликають занепокоєння, а й є перекрученням віри та – кінець кінцем – стають щораз менше євангельськими. Дії такого типу – це часто серйозні антисвідчення, які фальшують самий сенс зцілення.
Про все це добре знає Учительський уряд (Маґістеріум) Церкви. Виконуючи, за дорученням Христа, подвійну функцію підтримання правди й розпізнавання помилок, він мусить стежити за правильним розвитком того, що походить від Бога, й захищати від того, що від Нього віддаляє.
* * *
У 1981 році, під час моєї першої подорожі до Квебеку, коли мене попросили провести кілька формаційних семінарів на тему внутрішнього зцілення, я зустрів отця X, який тоді разом з групою вірних керував осередком духовної терапії для осіб, що страждали на різноманітні емоційні розлади. Крім того, щовівторка під час Євхаристії відбувалася інтенсивна харизматична молитва за зцілення. Представлена таким чином програма духовного оздоровлення й опіки могла лише заохотити до участи в таких заняттях, тож я з цілковитою довірою приїхав туди на кілька днів. Однак невдовзі на мене чекало розчарування.
Вівторкова молитва за хворих тривала з перервами впродовж усього богослуження, навіть у найсвятіші моменти, зокрема такі, як євхаристійна переміна. Також було усунуто деякі частини богослужбового канону, щоби “більше помолитися за хворих”! Одна особа, з якою я наприкінці делікатно завів розмову, спокійно зізналася мені: “Я не маю нічого спільного з тим, що робить цей священик за своїм вівтарем, бо це скидається на релігійну магію, але мені потрібні гроші, і я хотіла б, щоб він допоміг мені їх роздобути”. І це були не єдині слова, сказані тоді в такому дусі.
Я також помітив, що один з методів молитви за людей, які приїжджали впродовж цілого тижня, великою мірою ґрунтувався на сфальшованих переказах євангельських текстів і використанні такого підходу до людини, котрий радше базувався на “психології”, що спонукала до звільнення від емоційних потягів, аніж на вірі. При цьому організатори дали цьому методові помпезну назву “христотерапевтичного”. Коли через рік я знову опинився у Квебеку, виявилося, що осередок припинив свою діяльність, оскільки його керівники пересварилися між собою, частина осіб подали скарги про емоційні або ж фінансові маніпуляції, а священика, який керував цим усім, відсторонили від виконання душпастирських обов’язків! Це болісний приклад, і мені важко говорити про цей випадок. Не маю також наміру оцінювати моральність тих людей. Можемо лише висловити жаль з приводу того антисвідчення, яке завдало такої великої шкоди місцевій Церкві, а також справжньому служінню зцілення.
* * *
Божа благодать діє невпинно, але численні людські помилки призводять до спотворення її плодів або засобів вияву. Молитва про зцілення серед усіх форм молитви, які використовує народ Божий, є, поза сумнівом, найбеззахиснішою перед спокусами. Ці спокуси через практики, які суперечать духові Євангелія, чи за посередництвом вторинних “плодів”, жалюгідних або навіть деморалізаторських, що є справжніми антисвідченнями стосовно любови воскреслого Христа, перешкоджають дії Божого милосердя.
У багатьох країнах світу є також місця, в яких про харизму зцілення розповідають занадто швидко, без знання справи, й значно перебільшуючи її значення. Ніхто не може сам обдарувати себе харизмою індивідуального чи групового зцілення (як зазначає інструкція). Слід усвідомлювати, що коли називаємо щось “харизмою”, особливо у сфері зцілення, то це може мати серйозні наслідки на багатьох рівнях, як стосовно особи, яка має практикувати цю харизму, так і щодо способів переживання молитви за зцілення. Харизмою зцілення людина володіє не тому, що молиться за хворих (навіть якщо це, можливо, приносить “успіх”). Занадто багато християн, пов’язаних (або ні) з “Харизматичною відновою”, не знаючи про вищесказане, підпадають під уплив певного напряму думок, що є своєрідними духовними забобонами.
Розуміємо відповідальність церковної влади, яка, з огляду на свої душпастирські функції, цілком слушно ставить питання про потребу належного пізнання й орієнтування в цій сфері. Саме відштовхуючись від цього основоположного принципу, Церква й навчає вірних, заохочуючи їх визнавати й підтримувати зростання та розвиток автентичної молитви за хворих.
Якщо в другій частині “Інструкції щодо молитви про отримання зцілення від Бога” викладено певні “дисциплінарні розпорядження” (які, сподіваюся, читач уважно вивчить сам), то перша, набагато більша, обмежується доктринальними аспектами, котрі є важливими для правильного зрозуміння “динаміки зцілення в Христі”. Треба сказати, що ці аспекти далекі від того, щоб заперечувати можливість використання молитви за хворих, навпаки, вони нагадують, що звернення віруючої особи до Господа у хвилину страждань – цілком закономірна річ. Поза тим, окреслені в першій частині інструкції головні напрями й теми роздумів великою мірою збагачують наше “духовне розуміння”. Тож хочу детальніше розглянути деякі з них.