Є ще одна справа, що ускладнює належне спілкування. Йдеться про спосіб ставлення до себе під час розмови, про те, як ми звертаємося до співрозмовника і як слухаємо його. Це дуже делікатні та тонкі справи, адже вони непомітні навіть уважному спостерігачеві. Я поводжуся, як строгий батько чи як перелякана дитина, а може, як спокійна та врівноважена доросла особа? Із того огляду цікаву та корисну концепцію запропонував Ернест Берн[1].
Він виокремив у людині три «стани»: батька, дитини та дорослого. У різних ситуаціях різні стани можуть бути домінуючими та визначати спосіб поведінки, висловлювання і навіть мислення. Коли ми когось картаємо, повчаємо, пояснюємо, що добре, а що погане, то в нас домінує батько. У цих ситуаціях ми несвідомо приймаємо специфічну позицію, змінюється тон голосу, а також міміка та жести. Ми уособлюємо батька ледь не кожною клітиною свого тіла.
В інших ситуаціях входимо в роль дитини. Це буває тоді, коли в нас переважають радісні емоції. Наприклад, коли мріємо, бавимося, розвиваємо нереальні фантазії або просто поводимося, як малі діти, наприклад, бігаємо по калюжах і сміємося, а також коли боїмося, бо в чомусь провинилися і думаємо: «Але ж мені перепаде!» Часом ми чинимо, як дорослі. Тоді раціонально мислимо, поводимося статечно. Розсудливо висловлюємося та уважно слухаємо. Ми відповідальні за власну поведінку та слова, за власне ставлення до інших людей.
Важливо, щоб у спілкуванні дорослих осіб їхні стосунки були такими ж. Щоб дорослий в одній особі знаходив спільну мову з дорослим в іншій особі, щоб батько розмовляв з батьком, а дитина – з дитиною. Коли обоє співрозмовників будуть в одному «стані», то має шанс добре та успішне спілкування. Проблема виникає тоді, коли стосунки «перехрещені». Коли хтось висловлюється з позиції дорослого, а устами співрозмовника йому відповідає дитина. Або коли хтось виступає з позиції дитини, а співрозмовник картає його за це, бо саме ввійшов у стан батька.
Існує дуже багато можливостей таких перехрещених стосунків, і не лише теоретично. На практиці це трапляється набагато частіше, ніж нам видається. Тоді ми дратуємося, сердимося, засмучуємося, починаємо підозрювати іншого в злих намірах. У співрозмовників виникають взаємні претензії, хоча насправді вони навіть не можуть пояснити, про що йдеться.
Наведімо приклад. Чоловік запитує дружину: «Де мої запонки до манжетів?» Запитання ставить, як дорослий дорослому. Жодна «доросла» відповідь його не роздратує. Він очікує почути: «У твоїй шухляді» або «Не знаю. Подивися у ванній кімнаті». Кожну з таких відповідей, незалежно, чи це допоможе знайти запонки, чоловік сприйме спокійно.
Однак якщо він почує відповідь: «Там, де ти їх поклав», то роздратується, хоча ця відповідь може бути правдивою. Чому? Тому що замість відповіді дорослого він почув повчання чи картання батька. У цей момент чоловік почувається присоромленою дитиною, яка не може навести лад у власних речах і саме отримала прочухана. Подібна ситуація виникне, коли відповідь буде такою, яку висловлюють діти: «Чому ти до мене знову прискіпуєшся?» (а в думці: «Чому ти звинувачуєш мене в тому, що я ховаю твої запонки?»)
Виникає практичне запитання: «Що зробити, коли на моє доросле” запитання хтось відповідає з позиції батька чи дитини?» Відповідь зрозуміла – треба спрямувати розмову в потрібному керунку, тобто на «дорослий» рівень. Повернімося до прикладу:
– Де мої запонки до манжетів?
– Там, де ти їх поклав.
– Напевно, ти маєш рацію, але я думав, що ти допоможеш мені. Якщо не знаєш, я пошукаю сам, а якщо знаєш, то допоможи.
Або в іншому випадку:
– Де мої запонки до манжетів?
– Чому ти до мене знову прискіпуєшся?
– Я не мав жодного поганого наміру. Я справді не прискіпуюся, просто думав, що ти могла їх бачити.
Я не хочу цим сказати, що дорослі завжди повинні бути смертельно серйозними, достойними і… набундюченими у своїй дорослості. Зовсім навпаки, я вважаю, що жарти та почуття гумору дуже успішно полегшують спілкування. Звичайно, навіть особи похилого віку можуть жартувати та веселитися, от лише за взаємною згодою.
Наприклад, цілком доросла пара може на прогулянці зняти взуття і, як діти, гуляти босоніж калюжами, при цьому сміючись, ледь не лускаючи. Та водночас не уявляю, щоб дідусь, повертаючись із церкви, раптом зняв взуття і поліз у калюжу. Який сором пережила б його бабуся, побачивши таке! Це аж ніяк не допомогло би їм будувати подружню спільноту.
| Практична конкретна порада, яка завжди ефективна
Часом спробуйте порозмовляти як дорослий з дорослим, у дусі взаємної доброзичливости. Відкладіть убік образи Дитини та спокусу повчати з позиції Батька. Побачите, буде чудово! |
[1] Ернест Берн (1910-1970 рр.) – американський психолог і психіятр, автор трансакційного аналізу. – Прим. літ. ред.