Святе Письмо не є Божим Словом. Святе Письмо містить Його. Святе Письмо є твором людини, однак містить у собі Боже Слово.
Відмінність і єдність Святого Письма
У Біблії знаходимо дуже багато різних творів. Крім того, ці книги походять і різних часів (тексти творилися понад 1000 років у різних місцях і середовищах), що пояснює відмінності способів висловлювання.
Однак Біблія (варто звернути увагу на середній рід цього слова в грецькій мові) творить єдину книгу. У чому полягає цей принцип єдности? Насамперед варто говорити про єдність у різноманітности, про єдність на різних рівнях.
Спочатку Ізраїль, а відтак і Церква, помістили ці книги в канон. Важко деколи зрозуміти, чому деякі книги увійшли в канон, а інші ні. Чому, наприклад, у канон не увійшли Дідахе (Повчання 12 апостолів), написані між 50 і 60 роками, зате увійшло Послання до Филимона? Ці книги були визнані як натхнені Богом, хоч в інших книгах теж можна знайти речі, що нам допомагають вірити. Які є критерії цього вибору? Однозначної відповіді не існує.
Можна сказати, що євреї і християни затвердили один факт передання: ці книги були визнані канонічними і на них базується наша віра.
Існує певне відношення між Біблією і народом. Народ визнає в даній книзі текст, що надає йому єдности, і водночас книга є плодом цього народу. Ці книги показували, що містять у собі Боже Слово. Потрібно зауважити в СЗ один факт, що повторюється: скликано народ, народові дається тоді Боже Слово, а відтак маємо союз.
Можна побачити ще один критерій єдности цих книг. З Послання до Євреїв: «Промовляв Він до нас через Сина» (1:2). Зауважте: є «різні способи», «різні часи» і, отже, різні книги, але остаточно є Син, Слово, одне Слово. Те, що було численним і відмінним у книгах пророків, мудреців, псалмах, тепер стало єдиним Словом у Сині. Отже, єдністю Святого Письма є Син, Ісус Христос.
Церква завжди обороняла відмінність чотирьох Євангелій, на противагу тим, які хотіли «узгодити» всі книги. Вже в перших століттях виникла ця єресь, передусім тому, що такі євангелія ставили численні проблеми. Існувала спокуса утворити єдине євангеліє: так було б простіше віруючим. Але Церква виступила проти цього, зберігаючи відмінність у переконанні. що існує глибша єдність в єдиному Слові Сина.
Це єдине Слово надає єдности 27 книгам НЗ. Всі книги НЗ говорять про Ісуса. У центрі перебуває Ісус, Який не написав нічого (лише раз па піску). Тільки таким способом можна дійти до розуміння єдности.
Отже, маємо перед собою численні і відмінні книги, але єдине вічне Слово. «Численні слова, сказані Богом, є завжди одним єдиним Словом, воплоченим Словом». «Хто читає Святе Письмо і не бачить у ньому Христа, він нічого не зрозумів про Писання, тому що Христос знаходиться в них, в їхньому читанні; і Він є той, хто дає єдність усім книгам». «Усі Писання говорять про Нього, у Ньому знаходять правду, і тільки в Ньому знаходять єдність». Оріген навчав: «Не шматуй Писання, роблячи з різноманітности книг або текстів неперевершену різницю».
Писання пояснює саме себе
Істина полягає в тому, що для пошуку Божого Слова у Святому Письмі як людській книзі потрібно прокласти людські шляхи.
Потрібно зауважити, що Святе Письмо є людською дійсністю, але, вміщуючи в собі Боже Слово, воно теж становить дійсність Божу.
Однак, щоб видобути зі Святого Письма Боже Слово, нам потрібно здійснювати людські дії. Які саме? Це передусім дії, які мають служити єдності Писань. Перше правило: залишити, щоб Святе Письмо пояснювало самого себе. Тоді потрібно віднайти серце Письма. Для євреїв це Торах. І Торах була поділена на 54 читання, які читалися упродовж року, а паралельно до неї читалися пророки.
У нашій літургії теж деколи можна зауважити цей принцип (Євангеліє – Апостол). Правда, бракує читань СЗ.
Перше правило читання Святого Письма; перш ніж сказати що-небудь, я сам маю підкоритися послухові інтерпретації Святого Письма зі Святим Письмом. Без цього правила немає не тільки проповіді, молитви зі Святим Письмом, а й розуміння Божого Слова.
Від герменевтики юдаїзму до молитовного читання
Існують різні можливості інтерпретації Святого Письма. Перше: віднайти у Святому Письмі певний спосіб поведінки, якусь вказівку. Тобто, я читаю Святе Письмо, але читаю його з метою знати, як поводитися. Євреї називали це галаках. Галаках – це спосіб читання Святого Письма, в якому шукається поведінка, шукається етичне, моральне читання. Цей спосіб читання спричинився до виникнення мішна. А мішна, теж пояснювана, своєю чергою, привела до виникнення тозефти, яка, теж пояснювана, привела до виникнення талмуду – коментарі типу галаках, тобто у Святому Письмі шукається поведінку, як жити, як себе поводити. Це передусім діло так званих мудреців Великої синагоги з часів Ісуса.
Інший спосіб підходу до Святого Письма знаходимо в кумран. Кумран шукає у Святому Письмі пояснення, отже, знаходимо тексти, які намагаються пояснити СЗ. Цей вірш означає… Це називається пешер.
Третя дорога: гаґада. Це дорога, в якій у Святому Письмі шукається якусь доктрину, науку. Йдеться про те, щоб знайти богословський чи духовний рівень Святого Письма. Гаґада означає розповідь, отже, метод полягає в тому, щоб шукати (копати) в тексті, аж поки не дійдеться до мідраш. Мідраш – плід цих пошуків.
Тепер можна поставити собі одне запитання. В який спосіб Ісус і Його учні шукали Слово Боже в СЗ? Ісус як людина, як равин, теж мав вивчати Святе Письмо. Коли йому доводилося пояснювати СЗ, Він мусив вживати людських засобів. Отже, і ми можемо знайти ці засоби в НЗ.
Перший засіб – це узгодження. Завжди, на основі принципу «Святе Письмо пояснює самого себе», ми бачимо, що часами Ісус пов’язує, узгоджує два вірші СЗ. Приклад: Мр. 12:28-34. Ісус пов’язує Втор. 6:5 і Лев. 19:18.
Другий засіб – це здійснення. Належить до пророцтва. Приклад: Лк. 4:16-21. Ісус затверджує здійснення цього пророцтва. Інші приклади: Мт. 12:39-41 і Дії 8:32.
Третій засіб – це об’явлення. Ісус робить щось цілком протилежне від галаках: від моралі Він йде до об’явлення. Приклад: Мт 19:3-13 (про розлучення). Шамай і Гілел. Ісус бажає покласти богословську основу проблемі, яка могла бути розв’язана в моральних термінах.
Четвертий, останній, засіб. Можемо назвати його притчею, типологією або алегорією. Це означає: читати Святе Письмо, надаючи йому вартостей образів. Приклад: Мт. 12:39-41. Тут маємо образ. Було б дуже цікаво подивитися, як у Святому Письмі одне Боже Слово перечитує інше, попереднє.
Доповнім це, додаючи ще дещо з герменевтики равинів. Самі равини шукають різні способи для читання Святого Письма, щоб могти в ньому віднайти Боже Слово. Їхні засоби передусім основуються на запам’ятовуванні. Щоб дійти через Святе Письмо до зустрічі з Богом, до пізнання Його, потрібно пройти певний шлях. Але, перестерігають равини, цей шлях нелегкий і лише чотири равини його здолали. Перший дійшов до першого рівня і вернувся; другий дійшов до третього і вернувся. Третій дійшов до четвертого, але збожеволів. Лише четвертий дійшов до четвертого рівня, залишаючись здоровим. Це говорить нам, що зі Словом Божим не можна жартувати, можна навіть втратити розум.
Перший рівень визнає, що Боже Слово має значення, якого треба дотримуватися. Потрібно брати до уваги дослівне значення. Сказати, що Ізраїль вийшов з Єгипту, означає сказати, що Ізраїль вийшов з Єгипту. Не можна сказати: ні, це вказує на християнську Пасху. Отже, слід, належить серйозно ставитися до слова.
Другий рівень – ремет, тобто натяк. Це значить, що через натяки ми можемо розширити текст. Конкретним прикладом цього принципу можуть бути численні сьогодні видання Святого Письма з паралельними місцями, як, наприклад, Єрусалимська Біблія. Це завжди застосування принципу «Письмо пояснює самого себе».
Третій рівень – дараш. Це слово, з якого походить мідраш, тобто пошук, розкопування. Йдеться тут про те, щоб шукати в тексті якесь застосування, яке може допомогти при будови спільноти.
Нарешті, четвертий рівень, той, що може привести до божевілля – сод. Важко перекласти це слово; можливо, найкращий переклад є таїнство: таїнство Бога для того, хто Його боїться. Це слово вказує на близькість двох осіб, що не розмовляють між собою, але все ж таки любляться. Це дуже глибокий рівень і очевидно, що равини перестерігають перед ним, тому що його осягнення може бути занадто великою претензією. Знаємо, скільки різновидів містицизму, врешті-решт, становлять хіба ще одну форму божевілля. Це означає: дійти до чогось, що є глибше від самої літери. Деякі духовні отці говорять про відвідини Слова.
Тепер можемо ліпше зрозуміти, чому два великих Отці Церкви, можливо, найбільших щодо екзегези, Єронім і Оріген, мали вчителями саме равинів.
Таким чином, доходимо до правил екзегези Отців, що є досить подібні до равинських: літера, типологія (алегорія), тропологія (рівень дії), анагогія (есхатологічний рівень; сод). Так доходимо до славного вислову Миколи з Ліри: litlera gesta docet, quid credos ailegoria, moralis quid agis. quo tendas anagogia (буква вчить про події, алегорія – те, що віриш, мораль – те, що робиш, а куди прямуєш – анагогія). Це чотири сенси Письма.
Тут можна вже говорити про Lectio divina. Але спершу скажімо, чим вона не є. Вона не є проповіддю. Проповідь є чимось більш авторитативним і богословськи більш якісним, ніж Lectio divina. Проповідувати означає проголошувати Святе Письмо, означає звертатися до когось, намагаючись, щоб до нього дійшло Боже Слово.
Чим є, отже, Lectio divina? Це передусім прямий стосунок до Святого Письма, а також підхід до Біблії, що прямує до молитви. Для священика це може бути найліпшим способом приготувати проповідь, але не потрібно плутати ні два поняття. Lectio divina – це прямий стосунок зі Святим Письмом, що прямує до молитви, завдяки якому я доходжу до глибшого пізнання Господа в такий спосіб, щоб, завдяки знанню, у мені теж зросла любов до Нього.