«Але я вважав за потрібне послати до вас брата Епафродита, свого співробітника та співбойовника, вашого апостола й служителя в потребі моїй, бо він побивався за вами всіма, і сумував через те, що ви чули, що він хворував. Бо смертельно він був хворував. Але змилувався Бог над ним, і не тільки над ним, але й надо мною, щоб я смутку на смуток не мав. Отож, тим швидше послав я його, щоб тішились ви, його знову побачивши, і щоб без смутку я був. Тож прийміть його в Господі з повною радістю, і майте в пошані таких, бо за діло Христове наблизився був аж до смерти, наражаючи на небезпеку життя, щоб доповнити ваш нестаток служіння для мене.»
Одного разу, коли я вчився в школі, молодий учитель фізики поставив запитання: «У чому перевага зору двома очима?» Правильна відповідь, зрозуміло, така: двома очима ми можемо бачити світ у трьох вимірах і правильно визначати відстань між предметами, судити про швидкість пересування тіл і так далі. Один хлопчик, проте, написав так: «Мати двоє очей означає бачити удвічі далі, і якщо одне око перестає працювати, то вам обов’язково треба вставити нове».
Учителеві так сподобалася ця відповідь, що він прочитав її перед усім класом як приклад винахідливості, коли вам бракує знань. Правильна відповідь, проте, теж дуже важлива: з одним-єдиним оком ви не можете сприймати предмети в правильній перспективі. Щоб бачити світ у глибину, потрібні два ока.
Маленькі абзаци, присвячені Тимофію, а тепер ще Епафродиту, надзвичайно важливі для того, щоб ми могли побачити Павла і його труди, а також його думки і почуття – у правильній перспективі. Якби всі писання апостола були серйозними, насиченими роботами, викладом богослов’я в узагальненому вигляді, то ми ніколи не дізналися б, що він був за людиною.
Насправді, ми могли б уявити, що Павло провадив християнське життя, яке ми можемо уявити собі з якоїсь популярної літератури, – життя без пристрастей і напруження, у чистій і абсолютній радості і достатку, бадьоро виконуючи труди Божі і проповідуючи Євангеліє без яких би то не було життєвих турбот. Хвилювання? Як? Це ж грішно! Людські турботи? Чому він не міг надати їх Господові і забути про них? Чи не він сказав у четвертому розділі цього ж послання, що християнам слід завжди радіти, присвятити все Господові в молитві і пізнавати Його мир, «що вищий від усякого розуму»?
Так, він так і робить, і це теж важливо. Але цей уривок дозволяє нам як би побачити все двома очима – отримати тривимірне зображення і зрозуміти, що таке справжня радість і чим вона не є. Ми можемо, як у віконце, побачити не лише Епафродита – його подорожі, його місію і його важку, смертельну недугу, – але і самого апостола Павла. Він щиро радий бачити поряд із собою Епафродита і просто в жаху через те, що той міг померти. Вірш 27 у цьому сенсі дуже красномовний: Бог змилувався не лише над Епафродитом (тобто зцілив його від недуги), але також і над Павлом, не додавши для нього ще одну біду. «Отже, Павло, – могли б ми сказати, – у чому ж біда, яка тебе вже спіткала?» А він би відповів: «Сиджу за ґратами в темниці і не можу побачитися зі своїми братами та сестрами в Христі».
«Чом би тобі не забути про свої біди і просто не зрадіти, як ти радив іншим? – можемо ми запитати. – І як ти можеш говорити, що якби Епафродит помер, то для тебе це була б друга біда, що навалилася на першу? Невже ти б не радів, що він пішов, щоб перебувати з Господом?»
І знову він міг би відповісти: «Я б радів, і я радію. Я знаю, що Бог переміг сили зла і що Він одного дня наповнить цей світ Своєю любов’ю і справедливістю, і призве нас до нового життя у Своєму останньому Царстві. Це і підтримує мене, і щодня я це святкую. Але в той же час я люблю своїх друзів, особливо тих, хто бореться зі мною пліч-о-пліч – у молитві і свідоцтві Євангелія. Ми пов’язані один з одним щирою людською прихильністю і любов’ю». (Поверніться до 2:1 і подумайте, що це дійсно означає крізь призму стосунків апостола Павла з його «сім’єю» у Христі.)
«Я не належу до стоїків, – сказав би Павло. – І я не вірю, що наші людські почуття – лише безглуздий поверхневий шум і нам слід позбутися них і впасти в стан повного спокою і незворушності. Під радістю я мав на увазі зовсім не це. Радість, про яку я говорю, йде рука об руку з надією; вона зовсім не означає, що все вже стало так, як має бути, – ми скажемо так тільки тоді, коли Ісус запанує над світом як Господь і Цар. Але якщо – доки ми чекаємо Його пришестя – ми робитимемо вигляд, що абсолютно безпристрасні, означає, ми робитимемо вигляд, що нам і не потрібні людські почуття! – тоді ми відкинемо частину дарів Божих даних нам».
Таким чином, нам не слід вважати, що заклик радіти, який, дійсно, звучить у другій частині цього послання, – це порада не звертати уваги або абстрагуватися від безлічі людських турбот, що наповнюють наше земне життя. Врешті-решт, і сам Ісус, Який йшов шляхом упокорювання і послуху (2:6-8), ридав від горя і на могилі друга (Ів. 11:36), і в саду Гефсиманському (Євр. 5:7). Чи наважимося ми докоряти самому Ісусові за те, що Йому в ці скорботні моменти не вдалося зберегти стан чистої, незворушної радості?
Павлові слова про Епафродита в його посланні, отже, нагадують нам насущну істину: усі ми, незалежно від того, хто ми – апостоли першого століття або новонавернені християни століття двадцять першого – можемо не соромитися бути людьми в повному розумінні цього слова, мужньо зустрічати усе, що життя кидає нам в обличчя і чесно зізнаватися в усьому, що з цього станеться. Апостол Павло не мав нужди, та і не бажав приховувати свої почуття від молодих християн, своїх послідовників. Він не боявся визнати свою уразливість. Очевидно, про це він в основному і говорив у Другому своєму Посланні до Коринтян, написаному, видно, незабаром після цього послання. Врешті-решт, він вірив в Ісуса, Який хоч «був і розп’ятий в немочі, та живий із сили Божої» (2Кор. 13:4).
Що ж до самого Епафродита, то він, як і Тимофій, пішов шляхом, вказаному у віршах 1-11. Він також не шукав свого, але піклувався про інших. Він також готовий був покласти життя за Євангеліє. Він також – живий приклад Ісуса, Царя і Господа.