«Не тому, що я вже досягнув, або вже вдосконалився, але прагну, чи не досягну я того, чим і Христос Ісус досягнув був мене. Браття, я себе не вважаю, що я досягнув. Та тільки, забуваючи те, що позаду, і спішачи до того, що попереду, я женусь до мети за нагородою високого поклику Божого в Христі Ісусі. Тож усі, хто досконалий, думаймо це; коли ж думаєте ви щось інше, то Бог вам відкриє й це. Та до чого дійшли ми, поступаймо в тім самім далі.»
Спортивні змагання досягли найбільшої напруги. Залишився останній крос – біг на 440 ярдів (тепер – 400 метрів). Коли спортсмени добігли до першого повороту, вони збилися в купу і сталося так, що одного з них штовхнули, і він впав за межі бігової доріжки. Зі швидкістю блискавки він знову виявився на ногах і, неначе його ударив розряд електричного струму, у декілька стрибків наздогнав інших і вирвався вперед. Це була славна перемога, що послужила сюжетом для фільму «Вогненні колісниці».
А що б ви зробили на місці того бігуна? Упевнений, більшість з нас у момент падіння визнала б, що гонку програно і жодної надії більше немає. Ми можемо скаржитися скільки завгодно, але зробити вже нічого не можемо. Що сталося, то сталося, і ми навік залишаємося в неволі і без якої б то не було надії на те, що могло б бути. Але з цим спортсменом – це був знаменитий Ерік Лідел – усе сталося навпаки. Неначе він напередодні прочитав цей уривок з послання апостола Павла: забудьте усе, що залишилося позаду, напружте усі сили та йдіть уперед, прагніть до кінцевої мети щоб то не було!
Іншими словами, Павло тут замінює книжкові метафори спортивними. Частково це пояснюється тим, що попередній абзац він закінчив темою воскресіння, яке ще має відбутися в майбутньому і до якого прагнуть усі християни, подібно до атлетів, що біжать на межі сил. Як підкреслює апостол у вірші 13, важливо сконцентруватися на бажаній меті і продовжити прагнення до неї.
Крім того, він наводить свій власний апостольський шлях як приклад для филипських християн і хоче, щоб вони раз і назавжди викинули з голови ту думку, що, щойно вони стали християнами, вони «прибули» куди потрібно і більше їм прагнути немає до чого. Він м’яко застерігає від надмірно спіритуалістичного погляду на християнство, згідно з яким вже в сьогоденні, не чекаючи майбутнього віку і воскресіння, можна досягти усієї повноти життя.
Павло добре знав про наявність таких настроїв. Сам він не «досяг» кінцевої мети, та ніхто поки що її не досяг. Справжня зрілість, наполягає він, означає насправді усвідомлення того, що ти ще не досяг мети, і напруга усіх сил у прагненні до неї.
Спортсмени-легкоатлети знають, що гонку не можна вважати виграною або програною, поки не досягнеш фінішу. І якщо ти виявився попереду натовпу, що біжить, уявив, що вже переміг, і розслабився – кінець буде жахливий. Як каже автор послання у вірші 16, важливо зберегти досягнуте становище.
Яка ж мета, цей фініш? Апостол Павло описує його у вірші 14 дуже цікавою фразою: медаль або вінок переможця він уподібнює нагороді «високого поклику Божого в Христі Ісусі». Часто його тлумачать просто як «рай» або якесь місце «на небесах», куди наприкінці прагнуть потрапити християни.
Але не це має на увазі апостол Павло. У віршах 20 і 21 ми побачимо, що він говорить не про наше прибуття на небеса, але, навпаки, про те, що сам Господь Ісус Христос спуститься з небес на землю, щоб преобразити її і наші тіла так, щоб вони стали подібними Його власному воскреслому і прославленому тілу. І прагнемо ми зовсім не до перебування «в раю», але до життя в новому Божому світі в наших нових тілах. Отже «високий поклик» виявляється самим воскресінням життя. І напруга сил у прагненні до нього, подібно до спортсмена, що біжить до фінішу і очікує на нагороду, що буде за ним, означає життя в сьогоденні у світлі цього майбутнього. (Це дуже близько до того, що Павло дещо детальніше говорить у Посланні до Колосян, 3:1-4.)
Усе це зовсім не означає, що апостол Павло розглядає християнське життя як відчайдушну боротьбу. Ще раз погляньте на вірш 12. Він поспішає «досягти» його, бо його «досяг» Христос, Ісус. Насправді, дуже важко підібрати відповідне слово, щоб виразити подвійний сенс, який вкладає сюди Павло. Коли він говорить про те, що залишається робити йому, Павлу, він вживає слова «спішачи», «гнатися до мети», «за нагородою високого поклику». Коли він говорить про те, що зробив Ісус з ним і для нього, він вживає слово «досяг мене», «опанував мене». Але ж це те ж саме! І Павло прагне до святості, до справи Євангелія, до кінцевої мети воскресіння зовсім не з тим, щоб догодити Богові самостійно, – усі його зусилля йдуть не без допомоги благодаті Божої: Ісус Христос «досяг його», і усе, що йому залишається робити, це відповідати любов’ю на Його любов, відчуваючи Його тверду руку на своєму плечі.