«Будьте до мене подібні, браття, і дивіться на тих, хто поводиться так, як маєте ви за взір нас. Багато бо хто, що про них я вам часто казав, а тепер говорю навіть плачучи, поводяться, як вороги хреста Христового. Їхній кінець то загибіль, шлунок їхній бог, а слава в їхньому соромі… Вони думають тільки про земне! Життя ж наше на небесах, звідки ждемо й Спасителя, Господа Ісуса Христа, Який перемінить тіло нашого пониження, щоб стало подібне до славного тіла Його, силою, якою Він може і все підкорити Собі.
Отож, мої браття улюблені, за якими так сильно тужу, моя радосте й вінче, так у Господі стійте, улюблені!»
Слово «колонія» сьогодні не дуже шанують. Воно нагадує про часи імперіалізму, коли декілька європейських країн простягали свій вплив на країни Азії, Африки і Латинської Америки і змагалися один з одним у тому, хто захопить більше прибуткових земель. «Колоніальне ставлення» сьогодні означає ставлення протекційне, навіть агресивне, а ставлення до людей, що живуть у віддалених країнах, – як до істот нижчого порядку, придатних тільки для викачування прибутків для власної країни.
Зрозуміло, у ті далекі часи багато поселенців і чиновники колоніальної адміністрації керувалися виключно благими цілями. Вони силкувалися принести медичну допомогу і блага сучасної цивілізації, не кажучи вже про культурну і навіть духовну місію тим, хто їх відчайдушно потребував. Частіше, проте, місцеві жителі бачили, як їх землі захоплюються, а власна древня культура руйнується і знищується. Саме це і мають на увазі сьогодні люди під словом «колоніалізм».
Місто Филипи було римською колонією і, схоже, багато місцевих жителів у цій області північної Греції розглядали Рим і колоніальну адміністрацію саме в описаному мною розумінні. А сталося наступне. У 42 році до Р. Х., приблизно за сто років до прибуття в ці краї апостола Павла, Филипи стали ареною однією з найкровопролитніших битв громадянської війни в Римі, що спалахнула після смерті Юлія Цезаря. Два звитяжні полководці – Антоній і Октавіан (майбутній імператор Август) опинилися в Північній Греції з величезною кількістю воїнів, і їм не залишалося робити нічого іншого. Зрозуміло, вони не бажали вести їх назад у Рим або навіть в Італію. Було б небезпечно, якби тисячі воїнів раптом з’явилися в столиці. А тому вони дали їм землю у Филипах і навколо міста, зробивши його римською колонією.
Оскільки колонія була вже заснована, інші ветерани інших битв до них приєдналися. До часу прибуття апостола Павла у Филипах жили нащадки тих поселенців – досить значне число сімейств, а також невелике число місцевих жителів, що отримували користь від римської присутності, і величезне число, що не отримували від нього нічого доброго і тому зневажали латиномовну еліту, що опанувала їх маленьке грецьке місто.
Филипи знаходилися на проїжджій дорозі, що вела на захід, у найвужчу частину Адріатичного моря, де легко можна було дістатися до Італії і далі – до Риму. З батьківщиною можна було підтримувати тісний зв’язок. Филип’яни-колоністи гордилися римським громадянством і щосили намагалися організувати своє громадське життя так само, як у Римі. Найсвіжішим нововведенням у цьому сенсі був нещодавно встановлений культ імператора – Цезаря, повелителя, якого слід було шанувати як рятівника і бога.
Усе це важливо, якщо ми хочемо зрозуміти цей уривок, який у багатьох сенсах є кульмінацією послання.
«Життя ж наше на небесах», – заявляє апостол Павло у вірші 20. І відразу ж багато сучасних християн не розуміють, про що тут йде мова. Природно, ми припускаємо, що він має на увазі «отже, ми чекаємо, доки ми зможемо піти і жити в раю, де нам і належить». Проте він цього не каже і зовсім не це має на увазі. Якщо хтось у Филипах казав «ми – громадяни Риму» він, зрозуміло, не мав на увазі, що тільки і думає про те, як поїде в Рим на постійне місце проживання. Колонія цього зовсім не припускала. Повернення в Рим усіх колоністів було останньою річчю, яку бажали б імператори. Столиця і так була перенаселена і кишіла безробітними. Якраз навпаки, завданням римських громадян у таких місцях, як Филипи, було нести в Північну Грецію римську культуру і правління, розширювати і зміцнювати римський вплив.
Але припустимо, справи в римських колоністів раптом пішли погано. Припустимо, спалахнуло повстання місцевих жителів або стався набіг «варварських» племен з півночі. Що ним тоді робити? Вони мали повне право сподіватися, що до них явиться сам імператор, якого, врешті-решт, тому і називали «рятівником», щоб допомогти їм, беззахисним, він скрушить усіх ворогів і зміцнить їх становище, зробить його таким же непохитним і славним, як і сам Рим. Імператор, зрозуміло, правив всім світом і мав владу і силу все це зробити.
Саме таку картину і мав на увазі апостол Павло у віршах 20 і 21. Церква нині це небесна колонія на землі, що має владу і силу принести на неї небесне правління (як ми кажемо в Молитві Господній). Самі ми, звичайно ж, не дуже добре це робимо, часто виявляємося слабкими і беззахисними, і наші земні тіла втомлюються і старіють, а потім помирають і розкладаються. Але наша надія – на те, що істинний наш Спаситель, Істинний Бог і Господь Ісус Христос прийде з небес і все це змінить. Він преобразить увесь всесвіт, так що він наповниться Його славою, життям і силою райською. І під час усього цього Він преобразить і наші тіла, так що вони стануть подібними до його славного Тіла, Тіла, яке само преобразилося після Його жорстокої смерті і стало таким чудесно живим, сповненим таким життям, що смерть і тління його більше ніколи не торкнуться.
Знання усього цього дає християнам сили твердо «стояти в Господі» (4:1), і тепер ми можемо ясніше зрозуміти, що це означає. Це не означає постійно перебувати у вірі. Це означає більшою мірою зберігати відданість Ісусу, ніж цезареві, як істинному Господові. Апостол Павло описує церкву і її Господа так, що филип’яни не могли не помітити натяку на Рим і цезаря. Це найнебезпечніше місце в усьому посланні: християни у Филипах – неважливо, є вони римськими громадянами чи ні (деякі, ймовірно, були, а більшість, швидше за все, – ні), повинні продумати до кінця, що означає – зберігати вірність передусім Небесам, а не Риму, і Христу Ісусу, а не цезареві, і вірити, що у відповідний час Ісус прийде і принесе життя і силу небесну всьому створеному світу, включаючи їх самих.
Саме в цьому сенсі повинні вони наслідувати Павла (в. 17). Він вже описав, як він відкинув усі свої юдейські привілеї, щоб набути Христа Ісуса (вірші 4-11). Вони не могли наслідувати його в прямому розумінні – мало хто з них був юдеєм. Вони – а тепер вже і ми – повинні продумати до кінця, що означає зберігати вірність Ісусу, коли на нас тиснуть з усіх боків і теж вимагають вірності.
І нам, як і ним, доведеться також послухати застереження, що містяться у віршах 18-19. Як тоді, так і нині церкву оточують люди, чию поведінку визначає світ інстинктів і почуттів. Можливо, Павло натякає на те, що навіть деякі з християн впадають у таку поведінку, але основний пафос цього уривка націлений на те, щоб застерегти членів церкви від язичницького способу життя. Аргументи цілком повторюють написане в 2 Посланні до Коринтян 6:12-18, особливо в 6:14. Віра в прийдешнє від Бога воскресіння нашого тіла зовсім не означає, що зараз ми повинні надавати йому занадто велике значення. Нам зовсім не слід потурати його різноманітним апетитам, неначе наш бог – шлунок. Такий шлях веде до руйнування. Нинішнє тіло врешті-решт помре, і якщо ми йому поклонятимемося, то вступимо в заповіт із самою смертю. На початку нашого шляху стоїть хрест Христовий (в. 18), який вказує нам шлях істинний, – до життя.
Потрудіться подумати над тим, яким чином погрожує вашій церкві світ, що оточує нас? Що для вашої церкви означає – жити на землі як колонії Царства Небесного?