«Але те, що для мене було за надбання, те ради Христа я за втрату вважав. Тож усе я вважаю за втрату ради переважного познання Христа Ісуса, мого Господа, що я ради Нього відмовився всього, і вважаю все за сміття, щоб придбати Христа, щоб знайтися в Нім не з власною праведністю, яка від Закону, але з тією, що з віри в Христа, праведністю від Бога за вірою, щоб пізнати Його й силу Його воскресення, та участь у муках Його, уподоблюючись Його смерті, аби досягнути якось воскресення з мертвих.»
Про великого англіканського пастора, поета і богослова Джона Кібла розповідають таку історію. На самому початку XIX століття, коли він був молодим викладачем Оксфорда, якийсь час йому довелося служити університетським скарбником. Духовних осіб тоді там було мало і, можливо, саме тому їм доводилося займатися цифровим мистецтвом. І одного разу сталося так, що обчислення Кібла ніяк не хотіли сходитися в баланс, причому різниця складала близько двох тисяч фунтів. Нарешті загадка прояснилася. Виявляється, нагорі одного з листів він написав рік – 1820 – і випадково приплюсував цю цифру до однієї з колонок.
Методів творчої бухгалтерії існує множина, проте зазвичай, щоб урівноважити книгу, потрібно до якогось числа тез у колонці кредиту додати якесь більше число тез у колонку дебету, порахувати їх і подивитися, що вийшло в сумі. Саме так працює апостол Павло з віршами 7 і 8 перш, ніж вживає метафору і фокусує увагу на нових думках, які з неї виникають.
Бухгалтерія апостола Павла, проте, сходиться в баланс досить дивним способом. Він щойно заявив, що як член народу Божого – Ізраїлю – на стороні дебету в нього зовсім нічого немає! З якого б боку ні глянути – усе чисто (вірші 5 і 6). Чи означає це, проте, що увесь його рахунок – у колонці кредиту? Зовсім ні! Він перекреслює усе, що складало кредитний рахунок і поміщає його в іншу колонку – у дебет.
Що ж стало причиною такої парадоксальної бухгалтерії? Просто Павло виявив щось, що можна написати в колонку «кредит», у порівнянні з чим усе інше можна вважати виключно «дебетом». І це «щось», зрозуміло, насправді – «Хтось», а саме – Ісус Христос, Месія і Цар, Ісус, про Якого він написав поему в 2:6-11.
Ця поема залишається важливою складовою частиною цього розділу Послання до Филип’ян, оскільки те, що Павло каже про себе в цьому уривку, а також і в наступному, досить близько до того, що він каже про Ісуса. Ісус не вважає Свою величезну перевагу перед іншими людьми – богорівну, не менше! – як щось, чим можна скористатися; навпаки, Він розуміє її як Своє покликання померти на хресті. От чому Бог і прославив Його. І тут також Павло не вважає свої достоїнства, які він має по праву народження (вірші 4 і 5), певною перевагою перед іншими; навпаки, у Христі Ісусі він знаходить, у чому істинний сенс приналежності до народу Божого – у стражданні і смерті в надії воскресіння.
Саме це, схоже, він і має на увазі, коли каже про Христа як про своє «придбання». Ісус, Месія Ізраїлів, зробив нарешті те, що не зробив, та і не міг зробити, народ Ізраїлю, незважаючи на всі його привілеї. Він сам по собі – Світло світу, шлях до спасіння і майбутнього віку. Ізраїль же тим часом, включаючи і самого Павла до його навернення до Христа, силкується бути народом Божим згідно Тори, а в результаті він у своїй гордовитості поставив себе вище за всіх інших народів, а свій закон зробив стіною, що відділяє їх від язичників. От чому апостол Павло тепер каже, що він не бажає користуватися своїми привілеями, а єдине, що йому потрібне, – придбати Христа, пізнати Христа, перебувати «в Христі», вважатися «Христовим», пізнати силу Його воскресіння, шлях до якого пролягає через Його страждання і смерть.
Уривок, таким чином, Ісусоцентричний, сфокусований на Христі у високій мірі. Для Павла це питання його статусу – бо Бог рахує всіх християн «в Христі». Це також питання особистого знання – не знання про Христа, але знання як входження з Ним у тісні особисті відносини. Це, по-третє, наслідування певних правил: він зобов’язаний відповідати нормам поведінки, властивим Христу.
Перше з цього (тема вірша 9) особливо важливе. Тут Павло підсумовує багато що з того, що він детальніше описав у Посланнях до Галатів і Римлян. Тут апостол протиставляє – як і упродовж усього цього уривка – тих, хто вважає себе приналежними до народу Божого Заповіту через володіння і збереження юдейського Закону, Тори, і тих, хто вважає себе приналежними до сім’ї Божого Заповіту внаслідок того, що зробив Месія. У вірші 2:8 він описав подвиг Христовий у послуху «аж до смерти», тут же він описує Його як «праведність», очевидно, проте, що це багато в чому одне й те ж. І ми можемо уподібнитися Христовій «праведності» через нашу «віру». Нашу віру в те, що розіпнутий і воскреслий Ісус і є Месія, Господь всього світу, і наша вірність Йому є ознака того, що ми маємо кредитний баланс, який складається виключно з Нього, що урівноважує усе, що завгодно, що можна написати нам у дебет. Це і є знамените вчення апостола Павла про «спокутування вірою», яке продовжує залишатися і розрадою, і викликом мільйонам людей у всьому світі.
«Спокутування» не стосується того, як людина стає християнином. Воно стосується статусу, який християни мають і продовжують володіти досі; це статус повноправних членів народу Божого, незалежно від того, ким були батьки цієї людини, їх морального обличчя, їх культурного рівня або релігії. І, як мовиться у віршах 10-11, віра, яка дає пізнання Ісуса як Христа, дає можливість також брати участь у Його стражданнях і смерті, які і є Його головною відмітною ознакою. Якщо ви хочете досягти воскресіння з мертвих, іншого шляху немає.
Що б сьогодні це для нас не означало – а для деяких це означає переслідування буквально і фізично, для інших це може бути більш прихованим і таємним, – нам ніколи не слід забувати, що з усім цим рахунок досі залишається в колонці «кредит». І краще мати віру в Христа і йти за Христом – через хрест до воскресіння, – ніж сподіватися на щось інше або когось іншого у світі.