«Я вельми потішився в Господі, що справді ви вже нових сил набули піклуватись про мене; ви й давніш піклувались, та часу сприятливого ви не мали. Не за нестатком кажу, бо навчився я бути задоволеним із того, що маю. Умію я й бути в упокоренні, умію бути й у достатку. Я привчився до всього й у всім: насищатися й голод терпіти, мати достаток і бути в недостачі. Я все можу в Тім, Хто мене підкріпляє, в Ісусі Христі.»
Цей березень був дуже похмурим і тужливим. До самої середини місяця в повітрі все ще постійно крутився сніг і іноді навіть падав на землю. Сонце майже зовсім не могло пробитися крізь сірі хмари, а з моря дув пронизливий північно-східний вітер, не дозволяючи температурі піднятися вище за точку замерзання льоду.
І раптом, за декілька днів до Пасхи, настали разючі зміни. Вітер змінився, небо очистилося, і в повітрі повіяло теплом. Але найдивовижніше сталося в маленькому саду якраз під кухонним вікном. Нарциси, які досі стирчали із землі голими зеленими стеблами, раптом зацвіли усі разом. Здавалося, вони випромінюють золотисте світло, незалежно від того, світить на них сонце чи ні. Весна нарешті вступила у свої права. От-от настане Пасха.
Таку картину малює і апостол Павло у вірші 10. Після довгого сидіння в темниці тут, в Ефесі, де про нього піклувалися лише декілька друзів і однодумців, до нього раптом прийшов Епафродит із звістками і допомогою від добрих друзів з Филипської церкви. Вони зазнавали страждання та усілякі труднощі, але твердо стояли у вірі в Ісуса і виражали апостолові Павлу глибоку вдячність за все, що він для них зробив, – приніс їм Євангеліє. І на знак любові вони прислали йому цей дар – значну суму грошей, оскільки посилати людину в таку далечінь з нікчемною сумою просто було недоцільним.
Приїзд Епафродита став для Павла як раптове цвітіння весняних квітів, що сповіщають про нову Пасху. Він, зрозуміло, зовсім і не думає докоряти филип’яням за те, що вони не прислали листа або грошей раніше, розуміючи, що вони це зробили при першій же нагоді. Але у світі, де не було електронних ЗМІ, просто не було інших засобів, щоб повідомити про те, як поживає церква і чи так по-доброму розташована до нього, як раніше (або ж, зіткнувшись із серйозними гоніннями, вони злі на нього за те, що він втягнув їх у такі неприємності).
Виразив вдячність за прислані гроші, Павло, проте, швидко додає, що він не та людина, яка нарікатиме або ремствуватиме на Бога за те, що той недостатньо забезпечує його матеріальними благами. Навпаки: Бог дав йому можливість отримати найнеобхідніший урок, який тільки може дати життя, – завжди задовольнятися тим, що є (в. 11).
Багато інших філософів того часу говорили про задоволеність. Вони, проте, розвивали цю думку в плані самодостатності. Ви повинні знайти джерела сили в самих собі, казали вони, так щоб ви могли посміхатися, дивлячись, як невірна доля кидає вам в обличчя якусь удачу. У Павла ж зовсім інша позиція: у мене досить сил, і я готовий до всього, каже він – бо в мене є Той, Хто мене підкріпляє (в. 13). Він не каже, хто це – Бог або Ісус Христос, але, схоже, що тут він має на увазі самого Бога Отця, Якого ми, зрозуміло, пізнали в Ісусі.
Апостол Павло часто говорить про енергію або сили, які він черпає в самому собі і які, як він заявляє, усі виходять від Бога. Він каже до коринтян, що він працював набагато більше, ніж усі інші апостоли, але наполягає, що це не він, а благодать Божа, яка діє через нього. Він каже до колосян, що працює щосили і «з усією енергією, яку Він запалює в мені». Немає сумнівів, що сам Павло запалив безліч людей своєю енергією, як людина-електростанція. За порівняно короткий час він досяг більшого – а його основне служіння на благо людям, включаючи написання послань, тривало не більше десяти років, – ніж багато людей за все своє життя. Він зазнавав знегоди і переживав небезпеки, яких багато людей тоді, та і більшість людей у наші дні не можуть навіть уявити собі. Але його свідоцтво посеред цих знегод прокатується крізь віки аж до наших днів: «Я все можу в Тім, Хто мене підкріпляє».
Як і в попередньому уривку, присвяченому Епафродиту (2:25-30), ми бачимо тут як би через вікно самого Павла – живу людину, християнина, що зіткнувся віч-на-віч з труднощами і знегодами і навчився тяжкій науці виживання. Для нього немає швидких і легких рішень. Жодного відходу від відповідальності з легковажними словами «залиште усе на Бога». Жодного відходу в себе від реальних проблем християнського життя і служіння. Навпаки: Бог провів його через сувору школу, розкривши перед ним секрет, як жити в убогості або «у достатку». І ця таємниця знову упирається в найголовніше для Павла: Бог, Якого він пізнав у Христі Ісусі, дає йому сили зустріти усе, що приходить ззовні. І це приклад для усіх, хто готовий пройти ту ж школу і вивчити ті ж уроки.