«Тож ви добре зробили, що участь узяли в моїм горі. І знаєте й ви, филип’яни, що на початку благовістя, коли я з Македонії вийшов, не прилучилась була жадна Церква до справи давання й приймання для мене, самі тільки ви, що і раз, і вдруге мені на потреби мої посилали й до Солуня. Кажу це не тому, щоб шукав я давання, я шукаю плоду, що примножується на річ вашу. Та все я одержав, і маю достаток. Маю повно, прийнявши від Епафродита, що ви послали, як пахощі запашні, жертву приємну, Богові вгодну. А мій Бог нехай виповнить вашу всяку потребу за Своїм багатством у Славі, у Христі Ісусі. А Богові й нашому Отцеві слава на віки віків. Амінь. Вітайте кожного святого у Христі Ісусі. Вітають вас браття, присутні зо мною. Вітають вас усі святі, а найбільше ті, хто з кесаревого дому. Благодать Господа Ісуса Христа зо всіма вами! Амінь.»
Іноді, коли ви добігаєте кінця роману чи оповідання, настає момент, коли вияснюється сенс, або мотив, або почуття, що визначали всю сюжетну лінію. Ми нарешті розуміємо, чому герой так тужив за здохлою собакою. Чи ми збагнули, чому ця бабця ніколи не довіряла своїй сестрі. Тут може бути усе, що завгодно.
Так і з Посланням до Филип’ян: ми нарешті розуміємо, чому апостол Павло такий вдячний за виявлені цією конкретною церквою плоди благовістя. Справа тут не лише в тому, що вони прислали йому грошей з добрим вісником Епафродитом. Річ у тім, що це стало продовженням звичаю, що був із самого початку. От чому, як ми бачимо, його слова наповнені теплотою, глибокою довірою і любов’ю, які ми відчували впродовж усього послання.
Коли Павло говорить «на початку благовістя» (в. 15), він ясно має на увазі початок свого служіння в Греції. Іноді він пише так, як ніби його прихід у Грецію (описаний у Діях 16:9-12) став для нього абсолютно новим почином. Хоча він вже певний час проповідував і насаджував церкви в Малій Азії (на території нинішньої Туреччини), у нього, схоже, виникло таке відчуття, що Європа – абсолютно інша земля, і якщо Євангеліє тут укорениться, це з новою силою доведе його могутність. Врешті-решт, саме елліни і македонці дали світу найвищу в той час культуру! І Филипська церква стала першою на грецькій землі.
І вона виявилася першою і єдиною, що продовжувала підтримувати Павла матеріально після того, як він покинув її і пішов далі. Наступним великим містом на його шляху виявилася Солунь (Дії 17:1-9), і доки він був там, филип’яни присилали йому грошову допомогу. І тільки коли він досяг Коринту, він зміг влаштувати свою справу і оплачувати частину своїх витрат самостійно (продовжуючи, втім, отримувати допомогу Филип), у чому не без іронії готовий він був прийняти докір від коринтян (2Кор. 11:7-11).
Тут він одночасно виражає вдячність за присланий дар і турбується, як би вони не визнали, що він проповідує за гроші. У ранній церкві це було проблемою, оскільки багато мандруючих учителів і філософів у давнину продавали свої ідеї, і багато хто з них виявлявся порожніми базіками або шахраями. Природно, апостол Павло прагне не лише не бути одним з таких, але і боїться, щоб його не визнали за одного з них. А тому він продумує, яким чином виразити свою якнайглибшу вдячність і одночасно дати зрозуміти, що найбільше цінує їх дружні почуття, виражені в подарунку.
Він заявляє, знову використовуючи бухгалтерську метафору, що цим даром вони поповнили свій «рахунок» – очевидно, в очах Божих – і таким чином отримали позитивну «кредитну історію». Павло намагається не говорити про християн, які роблять щось нарочито, щоб догодити Богові. Він ні на мить не підозрює, що филип’яни таким чином заробляють собі спасіння, «виправдовуються ділами». Він, швидше, має на увазі: Бог задоволений, що їх віра, надія і любов знаходять вираження в практичних справах.
Щоб донести свою думку, відносно «посланого» апостол використовує у вірші 18 старозавітний образ жертвопринесення в Єрусалимському храмі: «Як пахощі запашні, жертву приємну, Богові вгодну». Павло, зрозуміло, згоден з псаломщиком: Бог насправді не нюхає ароматів від спалюваного м’яса і на Нього не справляють враження діяння людей, які просто виконують наказані законом ритуали (див. Псалом 50:7-15). Насправді серце Боже радує високий дух, що виникає з любові і довіри. І усе це означає, що сам Павло може обіцяти филип’янам те, у чому сам він знайшов істину: той, хто до такої міри довіряє Богові, може бути упевнений, що Бог так само забезпечить усі його потреби (в. 19).
Послання закінчується вітаннями, побажанням благодаті і славослів’ям: вітанням усім членам церкви, побажанням благодаті Господа Ісуса Христа, завжди присутнього серед Свого народу, і, як завжди, славослів’ям єдиному Істинному Богові, нині і навіки. Апостол Павло як би запечатує сказане словом «Амінь», очевидно, сподіваючись, що наслідувати його будуть не лише його нинішні адресати, але їх далекі нащадки.