Тепер, коли ми дійшли до завершення цих роздумів, буде доречно згадати дуже популярне славослів’я, яке, певною мірою, є найпоширенішим щоденним свідоцтвом і виявом нашої християнської віри: хресне знамення. Будучи актом віри, воно є також актом освячення, яким ми віддаємо себе кожній Особі Пресвятої Тройці.
Хресне знамення – це акт віри; символізм, який містить цей жест, дуже багатий. Великий, вказівний і середній пальці правої руки стискають разом, а з’єднані четвертий і п’ятий пальці пригинають до долоні. Три пальці з’єднуються, неначе формуючи одну цілість, і це відображає нашу віру в Пресвяту Тройцю, Трьох в Одному. Безименний і мізинний пальці, з’єднані на долоні, також формують цілість, яка символізує нашу віру у воскресення: єдність Бога і людини в одній особі. Далі, кладучи хрест, ми проголошуємо свою віру у відкуплення: Христос помер на хресті ради нашого спасення. Спосіб, яким виконуємо цей жест, також вкрай символічний.
З’єднавши пальці, ми підносимо руку до чола, прикликаючи Бога Отця у свої думки або складаючи Йому шану своїм розумом. Тоді ми підносимо руку до серця, пропонуючи свою любов Синові і приймаючи Його любов і життя. Тоді, кладучи руку на праве плече, ми призиваємо Святого Духа, щоб Він надихав наші вчинки і був джерелом усього нашого життя і справ, і перекладаємо її на ліве, щоби попросити прощення за свої гріхи.
Ми спершу торкаємося правого плеча, бо в нашій людській мові, і особливо у Святому Письмі, праве символізує добро, тоді як ліве – зло і смерть. У буденному житті багато наших візантійських народів устами проголошують те саме, що символізує жест.
Замість слів “Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа”, вони кажуть: “Господи, я віддаю Тобі свої помисли (або будь у моїх помислах); Господи, я віддаю Тобі свою любов (або будь у моєму серці); Господи, я присвячую Тобі все добро в житті (або будь у ділах мого життя); прошу прощення за свої гріхи. Амінь”. Цей знак ми робимо щоразу, коли чуємо ім’я Христа або слово, що символізує Його присутність, наприклад: “Твоє лице, о Господи”. Або: “Осіни нас знаменням Твого лиця”. Знамення самопосвяти, освячення і зречення в любові, хресне знамення – це насправді призивання до доброти і милосердя Божого.
Коли священик осіняє цим хресним знаменням осіб або предмети, то це є також знаком посвячення особи або предмета Пресвятій Тройці. Слід зауважити, що в римській практиці благословення досі звершують справа наліво стосовно особи, яка приймає його. Звершуючи це благословення, східній священик складає пальці правої руки таким способом, щоби відтворити ім’я Ісуса Христа, позаяк усяке благословення і благодать плине від Христа. Тому вказівний палець розпрямлений, а середній трохи зігнутий. Це символізує грецькі літери І та С (Ісус). Безименний палець згинають, а великий палець кладуть навхрест нього, щоби сформувати літери X і С (Христос). У Римській Церкві досі тільки папа благословляє таким чином.
Позаяк хресне знамення – це неймовірно символічний жест, а також акт віри та освячення, його завжди треба виконувати уважно. Через те що його роблять так часто, існує небезпека надуживання ним. Святий Іван Золотоустий зауважив, що хресне знамення, звершене поспіхом і без особистого почитання, є пустим і неефективним “магічним рухом руки, що тішить демонів”. Святий Кирило Єрусалимський дає таку настанову: “Не треба соромитися визнавати розіп’ятого. Побожно кладімо хресне знамення на чоло та усе: хліб, який їмо, вино, яке п’ємо. Робімо це, коли заходимо і виходимо, коли лягаємо й устаємо, коли подорожуємо й відпочиваємо”.
У дуже реальному сенсі це хресне знамення є досконалим вираженням богослов’я і ставлення до Бога східної душі. Християнин – духовна людина, але попри це він покладається на свої чуття, щоб налагодити зв’язок з реальністю за межами себе. Духовна людина живе вірою, яка мотивує її вчинки у світі багатшому й ширшому від усіх матеріяльних реалій, які можна пізнати тілесними чуттями; однак вони потрібні, щоби піднести її до того невидимого світу. Використовуючи знаки й символи, вона наближається до реальностей, які вони відображають, і їх спізнання стає для неї життям і джерелом радости, впевнености та духовної безпеки.
Власне кажучи, годі навчати релігії, позаяк релігія – це особисті взаємини з Богом. Можна забезпечити середовище для спізнання Бога, як друг може влаштувати зустріч для двох людей, щоби вони краще познайомилися. Візантійська духовність сформована саме так, щоби створювати таку атмосферу, таке місце зустрічі, де людська свідомість може торкнутися Бога і фактично спізнати тайну життя в Іншому. Переповідання простих фактів та інформації про Ісуса Христа не обов’язково веде до єднання. Можна вивчити напам’ять Євангелія і досконало цитувати їх, і бути так само далеко від Христа, як і будь-який невірний.
Саме тому в Східній Церкві якраз літургія є належним місцем для “релігійного виховання”. Ми шукаємо не стільки інформації, як осягнення, свідомого спізнання сопричастя з Богом. Розуміння – це свідомість, що прагне торкнутися душі особи, торкнутися досвіду тайни життя в іншому. Прагнучи до життя, ми насичуємося життям. Наша свідомість притягає життя, а тоді збагачується і ще більше оживає сама. Розуміння і є тою живою іскрою в нашому житті, яка перетікає від іншого життя і змушує нас завмирати від трепету й зачудування.
Трепет і зачудування перед Пресвятою Тройцею – це мета і сутність духовного життя християнина. Візантійська духовність прагне створити атмосферу трепету й зачудування, і не лише в особливих випадках, а повсякчасно. Вона прагне створити усвідомлення та спізнання Божої повсякчасної присутности. Тому християнська любов – це випадкова зваба, що відгукується на Боже одкровення в особливі дні та часи. Радше любов християнина – це невсипущий трепет, сповнений захвату від можливости зустрічатися з Пресвятою Тройцею безкінечну кількість разів, і на цій зустрічі прославляти Божу щедру й вічну любов.
КІНЕЦЬ