Инколи Божа дисципліна видається суворішою, коли наша надія і сподівання залишаються несповненими. У ці хвилини нам слід пам’ятати, що Бог добрий. Він все ще нас любить. Пригадую Сінді, яку зустрів на конференції для дорослих без пари в горах Північної Кароліни. Вона сказала: “Колись я думала, що Бог не любить мене, бо не дав мені чоловіка. Я ретельно молилася за “відповідного чоловіка”, однак минали роки, а Бог не відповідав на мою молитву. Я завжди відчувала, що Бог не любить мене так, як моїх друзів. Однак згодом, один за одним, через сім, десять, дванадцять років подружжя мої друзі розлучалися. Я бачила, як вони переживали біль. Я бачила, що їхні діти отримали життєву травму. Біль, який переживали вони, був значно більший, ніж біль, який я відчувала від самотности. Пригадую день, коли я сказала Богові: «Все гаразд, Отче. Насправді я дякую Тобі, що Ти не відповів на мої молитви про чоловіка. Тепер я усвідомлюю, що була надто незрілою, щоб мій шлюб був вдалим. Дякую за дар самотности». Можу відверто сказати, що я щаслива бути без пари. Не відчуваю, що Бог знехтував мною, а любив мене сильно і вберіг від трагедії”.
Через рік я отримав листа від Сінді. “Шановний докторе Чепмен! Пишу Вам, щоб сказати, що Бог врешті привів у моє життя відповідного чоловіка. Я справді не сподівалася на заміжжя. Певна, що пригадуєте нашу розмову, однак це сталося. Я зустріла Кевіна невдовзі після конференції минулого року. Він приїхав у наше місто місяць раніше і відразу долучився до нашої групи одинаків при церкві. Ми потоваришували три місяці до того, як почали зустрічатися. Наші стосунки були саме такими, про які я мріяла. Кевін є справжнім християнином і джентльменом. Чи ж Бог не є добрим?”
Сінді і Кевін одружені вже десять років; у них двоє дітей і чудові стосунки. Вони періодично ведуть курси при церкві про вдосконалення подружжя. Одного разу Сінді мені сказала: “Бог дає добрі дари Своїм дітям лише тоді, коли знає, що вони готові отримати їх”.
ЧИ ЛЮБЛЯЧИЙ БОГ ЗЦІЛЮЄ НАС?
Коли залишається біль
Фізичний біль і виснажлива хвороба завжди нуртували в умах тих, хто прагне іти за Богом: якщо Бог є любов, тоді чому Він дозволяє Своїм дітям переживати такий сильний біль? У змаганні з цим складним запитанням щирі християни приходять до різних висновків. Дехто припускає, що всі хвороби і страждання походять від сатани, що Бог ніколи не дозволяє Своїм людям хворіти. Якщо сатана приносить хвороби, то молитва віри приносить зцілення. Коли існує безліч справжніх свідчень божественного зцілення, водночас існує тисячі тих, чия віра похитнулася через те, що вони “молилися у вірі” і не отримали зцілення.
Святе Письмо справді радить віруючим молитися за зцілення недужих, однак не слід думати, що Бог беззаперечно постановив Собі зціляти кожного, у кого є певний рівень віри. У Святому Письмі зцілення не основується на силі віри, а цілком перебуває в руках незалежного Бога, Який вирішує, чи зцілювати, завжди вирішує на користь нам та иншим.
Постійні страждання Павла
Павло, апостол першого століття, про навернення якого до Христа ми писали в розділі 6, став найбільшим провідником церкви перших християн. Можна сперечатися про його благочестивість з найблагочестивіших, однак його життя не було позбавлене болісних страждань. Його часто кидали у в’язницю і жорстоко били. Тричі його били камінням, а він залишався живим, одного разу корабель, на якому він плив, зазнав аварії, його часто грабували за стосунок до убогих. Видавалося, ніщо з того сильно не дошкуляло Павлові, однак він терпів під час тілесної недуги. Тричі Павло благав Господа про зцілення, та відповідь Бога була такою: “Досить тобі Моєї благодаті, бо сила Моя здійснюється в немочі”. Розмірковуючи над тим, Павло прийшов висновку, що його недуга дана йому, щоб не чванився, оскільки Бог чимало відкрив йому. Він вважав свою недугу лише Божою позитивною дисципліною. “Отож, – каже він, – краще я буду хвалитись своїми немочами, щоб сила Христова вселилася в мене. Тому любо мені перебувати в недугах, у прикростях, у бідах, у переслідуваннях, в утисках через Христа. Коли бо я слабий, тоді я сильний” (2 Кор. 12:9-10).
Ймовірно, що первинною мовою любови Павла були дотики. Його навернення сталося через дотик Божої присутности, коли він осліпнув на три дні. Після навернення став подорожнім, звісно, найбільшим місіонером християнської церкви. Він фізично виявляв своє життя через висловлення любови до Христа, Того, хто торкнувся його і докорінно змінив життя. У розпалі успішної місії Бог застосував напоумлення через фізичний дотик, аби Павло залишився на тому ж шляху, щоб инша частина його життя була настільки ж дієвою, як у роки після його навернення.
Наприкінці свого життя Павло міг сказати: “Бо я вже за жертву стаю, і час відходу мого вже настав. Я змагався добрим змагом, свій біг закінчив, віру зберіг” (2 Тим. 4:6-7). Боже напоумлення досягло цілі: у Павла не було нічого, окрім вдячности Богові, Який турбувався про нього, застосовуючи дисципліну любови.