На надгробку читаємо: «Тут лежить спочилий у Бозі…», а священик над труною описує покійного тільки хвалебними словами. Він говорить про те, що померлий був гідною людиною, і Господь узяв його до Себе. Власне, згідно зі словами проповідника ми всі потрапимо на небо. Усе, що говориться на похороні, звучить піднесено й прекрасно.
І ніхто з учасників сумної церемонії не насмілиться заперечити мовцеві. Та і як? Адже більшість не вірить в існування пекла. І в байки про чорних чортів із ріжками ми не віримо. І людям здебільшого просто приємно слухати слова про небо. А як наслідок, похоронні проповіді в багатьох людей створюють перекручене уявлення про біблійні заповіді. Я розумію, що було б недоречно над тілом покійного міркувати про гієну вогняну. Але, з іншого боку, у людей створюється уявлення, що Господь автоматично милостивий до всіх. Адже про це сказав священик у храмі. А він напевно все знає!
Саме цього я і не розумію. Чи знає більшість священиків і проповідників, про що вони говорять? Чи усвідомлюють вони, що в живих створюється неправильне розуміння вічного життя, коли проголошують такі слова про померлих? Припустімо, що наші священики говорять лише правду. У такому разі прихід Господа нашого Ісуса Христа на землю був би зайвим. Навіщо ж нам потрібен Спаситель, якщо кожен із нас і так може потрапити на небо? Сенсом перебування Ісуса Христа на землі було відкрити людям, що тільки Він є єдиною дорогою, якою ми, люди, можемо прийти до Бога. Усі інші дороги, що мають видимість духовних, але не ведуть до Христа, закінчуються пеклом.
Ісус Христос чітко говорить про те, що більшість людей потрапить у пекло. У Нагірній проповіді ми читаємо: «Увіходьте тісними ворітьми, бо просторі ворота й широка дорога, що веде до погибелі, – і нею багато хто ходять. Бо тісні ті ворота, і вузька та дорога, що веде до життя, – і мало таких, що знаходять її!» (Мт. 7:13-14).