Коли ви вдаєтеся до образу вибуху, то в цьому є щось внутрішнє, іманентне. Я ж у своєму запитанні мав на увазі відчуття богоприсутности зовні.
Я зумисне вжив цей образ, бо Божий вплив на нас зовні ми описати не можемо… Коли стріляють здаля, то ми бачимо хмарку, потім звук. Ми бачимо цей вибух, але не бачимо того, що його спричинило.
У наш час багато хто (у тому числі й ті, що тут присутні) перебувають у пошуку якихось форм заангажування до духовного життя. Ці люди внутрішньо не готові прийняти церковність, обрядові форми свідчення віри та й із зовнішнього боку це зустрічає багато перепон. І водночас їх не може задовольнити та псевдодуховність, яка йде по різних офіційних каналах.
Конкретні прояви цього пошуку духовної заангажованости і духовної спільности досить різноманітні: це і всілякі стихійні зібрання в приватних помешканнях, і групи, що сходяться з метою взаємної психотерапії, як, приміром, група доктора ***, яку створили люди, що колись вчинили спробу самогубства. Психотерапія в цій групі проводиться на християнській основі, але не відкрито, а примусово завуальовано. Чи можна і як саме провадити духовну роботу з такими «проміжними» людьми? Чи можна і чи треба створювати, умовно кажучи, «передхристиянські» угруповання?
Я думаю, що цю проблему технічно можна розв’язати… І розв’язати таким чином… Ну, знову ж таки, я вас не знаю, але для християн, які досягнули перших щаблів, спілкування, спільне вивчення Біблії, спільні молитви вдома, спілкування свобідне, нерегламентоване, є дуже важливим фактором, бо тут присутній елемент Церкви, але й елемент психодрами, психотерапії. І потім, дух спілкування з християнської позиції конечний, бо слово «церква» не випадково перекладається як «зібрання».
Коли в Атенах збиралася вся публіка на голосування, це називалося еклезія. Тобто Церква – це зібрання, спільний шлях, шлях спільноти, незважаючи на труднощі, які виникають під час спілкування людей. Це зараз поширилося на весь світ. Приміром, з часів війни вся Італія почали вкриватися маленькими християнськими групами. Вони називаються «фоколари»[1], це означає вогнища. Це не храм, не парафія, не клуб. Просто невеличкі групки людей, які зустрічаються, моляться разом, допомагають одне одному. Вони відродили справжнє спілкування, що сьогодні загубилося в масовій цивілізації. Людина, що перебуває в метро чи в переповненому храмі, завжди самотня. А тут люди зустрічають одне одного…
Дуже цікаво, що, коли кілька років тому був з’їзд християнської молоді під Парижем, туди приїхали тисячі і тисячі молодих чоловіків і дівчат з різних кінців світу, і мені писав один представник з Росії (єдиний, що туди потрапив), що вони зібралися в церкві на службу, слухали проповіді, виступали, а після спільного богослужіння деякі молоді люди просто жили там, навіть спали. Щоправда, «левіти» – так називали тих, що підтримували порядок – слідкували, аби там все було, як належиться… а потім розходилися по наметах, і працювали секції, групи, присвячені діялогу, медитаціям.
Вони сиділи разом, медитували над якимось текстом. Були дискусійні клуби, туди приїхало немало невіруючої молоді, яка цікавилася, чим живуть християни. Дехто збирався, просто йшов разом. Брали – знаєте, як зараз, – якусь одну фразу з молитви і повторювали її на всіх мовах хором з одною мелодією, танцювали довкола і співали.
А потім мій знайомий заявив, що він з Росії, і запропонував їм співати російською, і вони швидко вивчили і також почали співати російською. З масового це переходить в інтимне спілкування. Мені розповідали, що такі зустрічі відбуваються і в Латинській Америці. Про це багато написано, рух активно поширюється.
У нас щось схоже цілком можливе, це реальні речі. У цьому немає нічого протизаконного, політичного… Люди ж усе одно спілкуються, сидять разом, говорять про що завгодно, п’ють чи не п’ють – все одно спілкуються. Можуть спілкуватися також люди, що разом шукають свій духовний шлях.
Ці маленькі спільноти в Італії виникли після війни?
Під час війни. Зараз вони дуже активно діють.
Чи можна вважати, що первинною в цьому є віра, яка вже зародилася в людині, і чисто християнське переконання, що шлях до Бога лежить саме через спілкування з людьми?
Це, звичайно, християнський рух, який прагне усюди повернути Церкву на шлях спільноти живих людей. Щоб не було анонімних християн, які приходять до храму і розходяться, щоб доповнювати храмове християнство спільнотним життям. Щодо нашої країни, то тут я можу вказати на приклад баптистів і п’ятдесятників, – вони могли б прекрасно її доповнити – нерідко спілкуються саме таким чином. Я трошки вивчав ці досвіди і зрозумів, що там багато прекрасного, цікавого. Правда, у них більший досвід спільної молитви.
За сенсом це протестантизм?
Так, звичайно, при чому перебільшений… Фундаменталізм… Вони все розуміють буквально, для них не існує наукового, критичного, важливого для церковної свідомости підходу до Писання, тому в них все як є… Але вони показують взірець дуже великої єдности, товариськости. Є, звичайно, елементи деградації – через їхню ізольованість виникає провінціялізм, вони нічого не читають, окрім Біблії, не ходять у кіно, забороняють дивитися телевізор… Я вважаю, що розумна людина може почерпнути з нашого кіно- і телебачення доволі багато[2].
Але спочатку треба набути до нього міцний імунітет.
Ми набуваємо його з дитинства.
Хіба? Здається, навпаки. З дитинства ця отрута в тебе проникає і дуже вишукано діє, щоб ти про це не думав. Ви можете собі дозволити дивитися телевізор, а ми… Ми не такі захищені.
Я дивлюся його з надзвичайною користю для себе, я, буває, навіть у проповіді щось наводжу, бо ж я знаю, що в мене всі парафіяни дивляться телевізор, навіть старенькі… Був, приміром, фільм «Втеча містера Мак-Кінлі» – я вважаю його глибоко християнським. Його сенс – відповідальність, покликання людини, гріх ескапізму – втечі… Краще не скажеш.
Чи можете ще навести приклади таких фільмів?
Відразу не можу згадати, але багато з них справили на мене враження позитивних, гуманних… «Життя на грішній землі», «Білоруський вокзал» – у всіх є щось цілком істинне. Не кажучи вже про фільми Тарковського. Це класика.
[1] Рух «Фоколарів» був заснований Кярою Лубіч 1943 року і схвалений Католицькою Церквою.
[2] Не варто забувати, що цю характеристику о. Олександр дав сучасним йому протестантам. З тих часів в їх колах багато що змінилося.