Чому нам важко повірити в Бога?_8

Віросповідання, на відміну від філософських поглядів, найчастіше залежить від зовнішніх обставин, від того, де людина народилася і виросла. Очевидно, більшість ревних християн були би в Туреччині мусульманами, італієць, що виріс у російській сім’ї, – православним, а не католиком, і так далі. То чи не помилково в такому разі вважати єдино істинною свою віру, а інші – фальшивими. Але й усереднена «віра загалом» здається чимось зовсім штучним і мертвим, як есперанто. Як розв’язати цю суперечність?

Передовсім, це не зовсім точно, що віра людини залежить лише від обставин. Розуміється, ми всі пов’язані з вихованням, оточенням, державою, культурою. Але в поганському світі були християни. І вони не лише жили в інаковірному оточенні, а вони ще й зазнавали через це гонінь упродовж століть.

Коли з’явився іслам, він теж з’явився в поганському середовищі і поширювався аж ніяк не тому, що довкола люди вірили в єдиного Бога. Мусульманам доводилося прокладати дорогу ісламу. Тому не можна ставити в обов’язкову, безпосередню і жорстку позицію віру і обставини. Мало того, буддизм виник у тому середовищі, де, врешті, його не прийняли і відкинули. Як ви знаєте, буддизму в Індії фактично нема. Християнство народилося в надрах юдаїзму, який значною мірою залишився на позиціях Старого Заповіту. Релігія Авести, зороастрійська релігія, виникла в Персії, де вона тепер не існує, вона перекочувала в Індію. Отже, такого строгого зв’язку нема.

По-друге, чи можна вважати свою віру єдино істинною? Це запитання знову ж таки зумовлене статичним розумінням віри. Богопізнання – це процес. Людина смутно відчуває реальність Бога – це вже віра, якийсь її початковий ступінь. Ці люди відчувають велич духа до такої міри, що вважають довколишній світ маєю[1], ілюзією, маревом, – це лише один з аспектів віри. Якщо мусульманин вірить в єдиного Бога як у володаря історії і людини, він теж по-своєму сповідує істинну віру.

Святитель Інокентій Херсонський, російський проповідник XIX ст., порівнював Бога з сонцем, а людей різних віросповідань з жителями різних поясів Землі. Якщо десь біля полярної криги не бачать сонця по півроку, і воно доходить до них лише через слабкий відблиск, то на екваторі воно пече з повною силою. Так само в історичному розвитку релігій щоразу більше нарощувалося наближення до Бога.

Отож ми можемо сказати, що жодна з релігій не є цілком брехлива. Всі вони несуть у собі якийсь елемент, є фазою чи щаблем до істини. Розуміється, у різних релігіях є поняття і уявлення, які християнська свідомість відкидає. Приміром, поняття, що розвинулося в надрах індійських релігій, буцімто земне життя не має жодної вартости. Ми не приймаємо такої концепції, але ми не вважаємо, що містичний досвід Індії і вся її релігійна традиція загалом фальшиві. Мало того, в надрах самого християнства можуть виникати фальшиві аспекти, наприклад обрядовірство, поверхневість. Скажімо, якийсь інквізитор, що, спалюючи єретиків, вважає, наче чинить Боже діло, – він же теж засліплений фатальною помилкою, але не тому, що християнство неправдиве, а тому, що людина збилася з дороги.

Ми, християни, віримо і знаємо, що всі аспекти різних релігій християнство увібрало в себе і в собі їх містить. Таким чином, воно є вже не релігія, а надрелігія. Образно можна уявити собі так, що всі релігії – це людські руки, простягнені до неба, це серця, що спрямовані кудись вгору. Це пошук Бога, і здогади, і прозріння. У християнстві є відповідь, яку люди вже мали освоїти, реалізувати і, отже, відповісти. Відповіддю буде все наше життя, все наше служіння, все наше буття.

Чи збігається моральність з соціяльними інститутами?

А це, на загал, одне і те ж. Людина може бути глибоко моральна, маючи п’ять дружин, якщо соціяльний лад, в якому живе ця людина, це морально освячує, тобто допускає полігамію. До речі, у Біблії патріярхи були полігамами, але тоді був такий лад. Моральність лежить глибше, ніж соціяльні інститути, які дуже тісно з нею перетинаються, але все ж не перекривають її.

Є певна єдина модель людського буття, людського єства, яка визначає однаковий розвиток релігійних, культурних фаз у різних кінцях землі, що не пов’язані між собою; загалом, схожість етики, приміром, у християнстві й ісламі. Соціяльна поведінка може бути різна, на периферії етико-соціяльного цілого можуть бути значні відмінності, але в центрі все ж є щось таке, що дозволяє, врешті-решт, йти на дуже значне зближення і тотожність. Тому християнство, прищеплене якомусь племені, може зберегти на його периферії соціяльні інститути і якісь морально-етичні норми, які там завжди існували, поступово перемінюючи його зсередини. Але, звичайно, про це треба говорити конкретніше.

Було б цікаво довідатися хоча би про один позитивний досвід такого плану. Про перенесення християнства в іншу культуру…

Є в Індії монахи-католики. Вони там облаштували монастир, який, згідно з місцевою традицією, назвали «ашрам». Вони проводять такі самі медитації, як брахмани, і кажуть: ми йдемо до християнського монашого життя з надр національної культури. Щоправда, один монах перевоплотився в індуса, але згодом відчув ностальгію за Заходом. Він не виріс в Індії з дитинства, а просто асимілював усю її культуру. Але все ж таке можливе.

Є книга Лемана, яка називається «Афро-азіятське християнське мистецтво». У ній вміщено багато фотографій сучасного мистецтва афро-азіятських країн: Христос у вигляді індійця, чорні негритянські Мадонни, храми, подібні на полінезійські капища, з ангелами, які в очах європейця схожі на демонів… Для туземців це все повністю наче трансформувалося, хоча суть залишається та сама, але весь естетичний і культурний декор інший.

У нас в академії в Загорську є ікона «Христос вмиває ноги». Спаситель у вигляді китайця, учні всі китайці. …В Кроніна є чудовий роман «Ключі царства» про місіонера, що жив у Китаї. Він не хотів бути представником релігії білих, він прагнув підійти зсередини і віднаходив якісь шляхи. Тепер це вже стало спільним місцем. Християнство не є релігією білих і немає бути такою. Тому воно може знаходити свою мову в зовсім інших традиціях.

На Другому Ватіканському соборі розробили спеціяльний документ про нехристиянські релігії, і там, зокрема, сказано, що Церква шанує все велике і прекрасне, що є в поганських релігіях. Вона вірить у того самого Бога, в якого вірять юдеї і мусульмани. Це загальноцерковна позиція, що має соборне вираження. Тому вже відкинена стара модель, що стверджувала: «Ми приносимо істинну релігію, знищуючи старе». Тепер, коли ми глибше вивчаємо всі релігії, це розуміння відходить у минуле.

Монахи в Індії не просто від себе це вигадали, вони намагаються реалізувати те, що прийняв собор. Вони піонери, вони вивчають досвід ведантійських аскетів[2], читають мантри, медитують. Вони засвоюють усю релігійну культуру Сходу зсередини і, будучи християнами, входять у неї таким чином, щоб не порушити структуру, щоб християнство органічно вписувалося в місцеву духовну традицію, не просто в зовнішню, а саме в духовну, щоб воно доповнило те, що вже існує в цій релігії.

Зараз, попри події в Ірані[3], триває християнсько-мусульманський діялог, збираються конгреси. Я читав дуже цікаві доповіді на ці теми, зокрема, один єпископ виголошував доповідь: «Ісус в Корані», «Діва Марія в Корані». Загалом, є точка опори для діялогу. Юдео-християнський діялог триває постійно, і зараз він ведеться доволі активно. Це не є нівелювання, злиття, суміш усіх релігій, це глибока віра в те, що кожна релігія є щаблем, фазою, елементом того цілого, у що християнство здатне проникнути, що може охопити, увібрати в себе.


[1] Мая – філософська категорія в індуїзмі, яка вважає світ людей і речей ілюзією. – Прим. ред.

[2] Веданта – одне з найпоширеніших індійських релігійних вчень.

[3] Йшлося про революцію ісламських фундаменталістів у 1979 р.

Попередній запис

Чому нам важко повірити в Бога?_7

Наступний запис

Чому нам важко повірити в Бога?_9