1) Ми заздрісні
Пола була самотньою матір’ю, яка повернулася у світ залицянь і побачень. Вона не вважала це за велику радість, але все ж дуже хотіла зустріти християнського чоловіка й одружитися з ним. Її подруга Марджі ніколи не була одружена й остерігалася зустрічей з чоловіками. Щоб не залишатися самотніми на такому тернистому шляху, як пошуки нового кохання, вони нерідко супроводжували одна одну на церковних заходах і вечірках.
Марджі невдовзі помітила Бреда, приємного самотнього чоловіка, і стала приглядатися до нього. Однак через природну соромливість вона ніяк не наважувалася натякнути Бредові про своє зацікавлення. Пола, своєю чергою, невдовзі зустріла іншого чоловіка, Чака, і за кілька тижнів вони вже не раз ходили на побачення.
Одного дня за обідом Марджі сказала до Поли: «Як сталося, що в тебе так усе добре? Ти вже дістала нагоду одружитися – а для мене це лише тільки мрії! Так нечесно!»
Через заздрість Марджі не змогла показати свого захоплення успіхами Поли в стосунках, і внаслідок цього постраждала їхня дружба.
Саме так заздрість може зіпсувати надійність. Заздрість змушує нас ображатися на людей, які мають те, чого не маємо ми. Вона живиться сама з себе і врешті є самогубна. Коли ми заздримо, ті люди, які були раніше лагідними, надійними й щедрими, стають лихими в наших очах.
Усіх нас наповнює заздрість. Заздрість неминуче пов’язана з пожаданням, і її найкраще визначення – це схильність ненавидіти людей, які мають те, чого ми хочемо. Заздрість каже: «Усе те, що в мені, погане. Усе те, що ззовні – добре. Я ненавиджу всіх тих, хто має те, чого я жадаю».
Ісус навчав про заздрість у притчі про робітників. Робітник цілий день працював на господаря під гарячим сонцем, і отримав за свою роботу динарій, гідну платню як на ті часи. Однак за годину до кінця дня, господар найняв ще одного чоловіка і заплатив йому динарій лише за одну годину роботи.
Розлючений такою нібито несправедливістю, робітник поскаржився господареві, а той відповів: «Не кривджу я, друже, тебе, хіба не за динарія згодився зо мною? Візьми ти своє та й іди. Але я хочу дати й цьому ось останньому, як і тобі. Чи ж не вільно мені зо своїм, що я хочу, зробити? Хіба око твоє заздре від того, що я добрий?» (Мт. 20:13-15).
Щедрість виглядає несправедливою, коли з’являється заздрість. Це протилежність до любови, яка «не заздрить… не радіє з неправди» (1Кор. 13:4,6). Пригадайте, що первосвященики віддали Ісуса Пилатові із заздрости (див. Мр. 15:10). Вони не могли стерпіти, що в Нього було більше любови, ніж у них.
Заздрість – це фундаментальний наслідок гріховної природи. Властиво, християнський філософ Френсіс Шефер каже, що всі Десять заповідей можна звести до цієї: «Не жадай» (Вих. 20:17). Він стверджує: «Щоразу, коли ми порушуємо одну з Божих заповідей, це значить, що вже раніше порушили десяту заповідь, бо ми зажадали». Іншими словами, пожадання випускає гріх назовні.
Заздрість – це щось вельми відмінне від потреби. Коли нам щось потрібне від певної особи, та особа може відповісти «ні» на наше прохання. Припустімо, я попросив свого друга поїхати зі мною у відпустку, але він не може, оскільки не має часу того тижня. Якщо я дію з потреби, то мене засмутить відмова мого друга, але я не вважатиму його поганим через те, що він не прийшов; він просто не має часу.
Але не так діє заздрість. Якби я діяв із заздрости, то свобода мого друга казати «ні» образила б мене. Коли ми заздримо, інша особа стає недоброю, бо не дає нам того, чого ми хочемо. Заздрість каже: «Я сердитий, тому що ти не хочеш поїхати у відпустку зі мною. Ти, мабуть, зовсім не дбаєш про мене». Заздрість прагне контролювати любов, і водночас її руйнує.
Як заздрість руйнує нашу надійність? Через неї ми втрачаємо всякий шанс на любов. Заздрячи, ми ображаємося на тих, хто може нам щось запропонувати. І якщо вони таки дають нам те, чого ми хочемо, то заздрість змушує нас (1) знецінювати щойно отримане, тому що наша потреба ненаситна, і (2) ображатися на свого добродійника, тому що він завжди міг би дати більше.
Почніть розуміти свою схильність робити всіх тих, хто має щось, – поганими, а тих, хто не має, – добрими. Попросіть Бога допомогти вам дякувати за те, що ви маєте, і тішитися добрими речами, які мають інші. Тоді ви зможете знайти більше надійних людей, які, можливо, чекають, коли ви попросите в них допомоги.
2) Ми вважаємо себе самодостатніми
Бог сотворив усіх нас недовершеними, недосконалими і з довгим переліком потреб, які ми не здатні заспокоїти самі. Цей перелік охоплює такі речі, як Божа любов та опіка, любов інших і наші фізичні потреби. Однак ми все одно прагнемо бути всесвітом у собі. Глибоко в душі усім нам страх як не хочеться залежати від інших, просити в них те, чого ми не маємо, схиляти коліна перед Богом. Ми не бажаємо визнавати, що не здатні впоратися самі, що не можемо дати лад усьому. Ми не хочемо визнавати власну нужденність, тому що це принизливо.
Сатана сказав, що піднесе свій престол «повище зір Божих» (Іс. 14:13). Залежність від Бога була йому огидна. Люди будували Вавилонську вежу такою, щоб вона була самодостатня: «І вчинімо для себе ймення, щоб ми не розпорошилися по поверхні всієї землі» (Бут. 11:4). Лаодикейська церква вдавала, що немає жодних потреб, і дістала за це догану: «Бо ти кажеш: Я багатий, і збагатів, і не потребую нічого. А не знаєш, що ти нужденний, і мізерний, і вбогий, і сліпий, і голий!» (Об. 3:17).
Проблема в тому, що часто ми навчаємо самодостатности, вважаючи її позитивною рисою характеру. Дуже часто стражденні християни, які просять помочі через депресію, тривогу, подружні і сімейні проблеми, чують відповідь: «Вам бракує віри». Або: «Ви не досить переможні». Ми гадаємо, що особа, яка не має проблем (або приховує свої проблеми) – це взірець зрілости. Це вельми далеке від того, що Ісус навчав у Своїй притчі про фарисея і митника. Нещасний, нужденний митник побивався над своїм гріхом і слабкістю, і «повернувся до дому свого більш виправданий» (Лк. 18:14). Натомість фарисей пішов додому з порожніми руками.
Як само наша самодостатність руйнує надійність? Передусім перешкоджає нам досвідчити власну нужденність. Люди, які «всьому дають лад», не голодні і не спраглі інших. У них немає внутрішньої нужди, коли вони самотні чи засмучені. Вони не шукають зв’язку з іншими, тому що не відчувають у цьому потреби.
Дорослі, що виростали в родинах військових, часто розповідають власне про таку схильність. Вони переїжджають на нове місце дванадцять разів за стільки ж років, і невдовзі усвідомлюють, що, мабуть, більше ніколи не побачать своїх однокласників наступного шкільного року. Щоб дати собі раду, вони вибудовують лінію захисту, яка дає їм змогу знайти кількох знайомих, порозумітися з класом і годі. Ніхто не ділиться внутрішнім світом, не почувається близьким. Вони залишаються самодостатніми, щоб уберегти себе від чергової втрати та занедбання. І часто таким чином вони тримаються на плаву, поки не виростають і не пробують створити подружжя – після чого зазвичай настає катастрофа.
Здружіться зі своїми потребами. Привітайте їх. Вони – дар Божий, і призначені на те, щоб ви мали взаємини із Ним та з Його надійними людьми. Ваші потреби – це ліки від усякого гріха самодостатности.