Історія про те, що відбулося в Єрусалимі, коли учні разом зі Святим Духом вирішили включити поган у Церкву, зайвий раз не обтяжуючи їх, може навчити нас ще одного. Можливо, комусь це здасться дивним і навіть образливим, але тоді попрошу вас прочитати п’ятнадцяту главу Дій апостолів і розважити, чи не так виглядає справа, яку описав нам євангелист Лука. Могло б здаватися, що для безпеки і охорони шляху віри, на якому перебуває Церква, краще прийняти деяку суворість. Можна б навіть сказати, що важче, то краще, то безпечніше. Накладення обмежень, важка праця і прямування відомим битим шляхом, здається, позбавлені ризику і завдяки цьому добрі для Церкви, для її окремих вірних чи цілих груп. Однак коли ми детально розглянемо біблійну оповідь про те, що відбулося під час Єрусалимського собору, то ця справа не буде для нас такою очевидною. То не було крокування битим шляхом, то не було безпечне збереження закону, то не було прийняття певних зобов’язань про всяк випадок, для безпеки. Не завжди там, де більша суворість і строгість, є Божий Дух. Його діяння звільняє, притягує лагідністю, а не відлякує суворістю. Дивовижно, що Бог саме так дивиться на нас. Може, було б безпечніше, якби ми мусили дотримуватися усіх законів Мойсея, але не це потрібно Богові.
А як є з нами? Іноді про всяк випадок ми воліємо дотримуватися строгішої версії, тому що тоді почуваємося в більшій безпеці, забуваючи, що наша безпека є в Божому милосерді, а не в нашій досконалості. Таким чином ми шкодимо собі, створюючи перед очима нашої душі неправдивий образ нашого Небесного Отця. Зрештою, було б півбіди, якби ми застосовували такий спосіб мислення тільки до нас самих – напевно, постраждали б ми і наші найближчі, – але нерідко буває так, що ми хочемо поширити це на інших, незважаючи на те, ким вони є і яку дорогу в житті обрали. Постячи в якийсь інший день тижня, крім п’ятниці, хочу змусити інших це виконувати; щоденно беручи участь у Святій Літургії, хочу, щоб це стало нормою для тих, хто навколо мене; я постановив молитися з Молитвослова, то чому ж цього не роблять інші? Байдуже, що в Церкві Літургію переважно відправляють національними мовами, я ж буду відстоювати позицію, згідно з якою істинною літургійною мовою є латина. Чому? Бо це не таке легке і доступне для кожного, і саме таким є мій Бог… Такими можуть бути твої уявлення про Нього, але Він сам інакше представляє Себе на сторінках книжки, Автором якої є.
Пригадую, як на початку моїх богословських студій мені до рук потрапила якась книжка (на жаль, не пам’ятаю ані її назви, ані сюжету), в якій згадувалася історія домініканця блаженного Йордана Саксонського. На одній зі сторінок йшлося про те, як цей блаженний зустрів на дорозі жебрака і віддав йому свій плащ. Він був не сам, а зі своїм співбратом, який почав дорікати йому за подарунок, що його отримав жебрак. Він намагався донести Йордану, що той подарував свій плащ шахраю, який зовсім не бідний, а тільки це вдає, щоб вести ледаче життя. Однак блаженний Йордан відповів, що воліє позбутися плаща, ніж втратити милосердя. І саме таким є наш Бог, Він воліє втратити плащ, ніж милосердя, воліє нести на Собі біль наших гріхів, які ми можемо вчинити, будучи незабезпеченими зі всіх сторін законом, аніж дивитися, як не можемо двигнути тягар закону. Дух закликає до нас саме про такий образ Бога, про такого милосердного співчутливого Батька. Тільки дозвольмо Йому кликати в нас, сягнімо по той дарунок, який, можливо, ще досі лежить не розпакований.