«З релігійного погляду в прощенні кривди ми повинні керуватися тим, що це – індивідуальне рішення. Ти не мусиш пробачити своєму кривдникові, це не є твоїм святим обов’язком. Кривдник часто не розуміє особи, яку скривдив», – роздумує о. Тадеуш Ісакович-Залеський.
Право на вибачення мають лише жертви. Часто в публічному житті від їхнього імени висловлюються особи, які не зазнали жодної кривди, однак вони виступають як «моральні авторитети» і вибачають або ні. У нашій країні так і не відбулося виразного засудження осіб, які скривдили інших. І не йдеться про те, щоб когось засудити, просто треба чітко сказати, що комунізм був злом і ті, хто служив комунізмові, чинили погано. На жаль, у Польщі після 1989 року судові процеси, пов’язані зі стріляниною в робітників у 1970 році в шахті «Вуєк» – це лише глум. Круглий стіл визнав невинними функціонерів служби безпеки. Отож, у жертв зашилося почуття подвійної кривди: по-перше, їх побили, вигнали з роботи або ж по-іншому переслідували, а крім цього, їхніх кривдників визнали невинними. Я пригадую матір шахтаря, якого вбили біля шахти «Вуєк»… Вона впродовж багатьох років приїжджала з Кошаліна до Сілезії, очікуючи справедливости, а її так і не було…
З релігійного погляду, пробачення кривди – це індивідуальне рішення. Це неправда, що ти мусиш пробачити своїм кривдникам, і це твій святий обов’язок. Часто кривдник не розуміє особи, яку скривдив. У Кракові була Комісія “Пам’ять і Турбота”, яку створив кардинал Станіслав Дзівіш. Однак ця комісія ніколи не зустрілася зі жертвами. Багато діячів «Солідарности», які постраждали, бачать, що ця комісія зовсім не має наміру з ними розмовляти. А це свідчить про те, що дії Церкви не служили прощенню і примиренню в цій болісній справі. Мене дуже турбує те, що Церква втікала від вирішення цих проблем. Не прийнято говорити про погані вчинки священиків. А що відчуває в серці особа, яка довідалася про донос священика на себе?
«І прости нам довги наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим», – ось основа нашого прощення і багато моїх знайомих у глибині серця пробачили своїм кривдникам, але все ж хочуть віднайти правду та справедливість. Однак чомусь прижився фальшивий принцип, що того, хто домагається правди, вважають месником. Це заміщення понять, яке часто популяризують засоби масової інформації, що виступають проти люстрації. Варто додати, що особи, які виступають проти люстрації, часто бояться правди.
Я побачив, як люди, які роками писали на мене кляузи, навіть тепер не змінили свого агресивного ставлення. Це свідчить про те, наскільки глибокою є облуда. Вона більша, аніж колись. Коли я бачу в публічному житті особу, яка поводиться дуже агресивно, то знаю, що в неї не все гаразд із сумлінням. Така особа неспроможна попросити пробачення, і у своїй давній жертві все ще бачить ворога.
Як позитивний приклад можу назвати Станіслава Філоска, який на мене особисто доносів не писав, а от на інших знайомих – так. Він публічно зізнався в цьому. Він, робітник, повівся шляхетніше, ніж священики з богословською освітою, які й далі живуть в облуді.
У Німеччині оприлюднили всі документи спецслужб (Штазі). На чолі дослідницької групи був пастор Йоахим Ґаук[1]. Він сказав мені, що зробив це, бо як пастор вільний будь-яких політичних натисків. Він хоче вивести з цього моральні норми, і такою моральною нормою є Страсний тиждень, описаний в Євангелії. Там розповідається про Юду та апостола Петра. І той, і той зрадив. Один попросив прощення, і Ісус йому пробачив. Юда не просив прощення і того ж дня скоїв самогубство. Для грішників завжди є сповідь, визнання провин. Людина, яка живе в облуді, живе в агресії. Треба по-справжньому навернутися. Не боятися цього. Життя в правді зовсім інше.
[1] Йоахим Ґаук – колишній пастор, німецький політичний діяч, одинадцятий федеральний президент Німеччини, перший уповноважений федерального уряду із розсекречення архівів колишнього Міністерства Державної Безпеки НДР. – прим. перекл.