ЧИ ЗАВЖДИ СЛІД ПОВАЖАТИ ВОЛЮ ПОМЕРЛОГО?
Останню волю померлого треба поважати, але не слід до неї ставитись як до чогось беззастережного. Можна уявити ситуації, коли воля померлого може завдати додаткових страждань або ще глибший розкол у сім’ї чи відсутність примирення.
На мою думку, не потрібно вшановувати волю померлого, наприклад, у ситуації, коли він не бажає присутності близької особи на похороні через сімейний конфлікт. Проте я знаю, що, на жаль, таке трапляється. Натомість належало б зробити навпаки, адже присутність може бути знаком прощення, принаймні з одного боку, ба більше, так ми висловлюємо свій супротив, щоб відсутність примирення перейшла і за поріг смерті.
З іншого боку, прикладом незрозумілої неповаги до волі померлого іноді буває заперечення сім’ї на трансплантацію органів, попри його добровільну та виразну згоду: «З надією на врятування життя інших людей, я даю згоду на забір після смерті моїх тканин та органів для трансплантації». Тож, насправді все не так як ми часто чуємо: «воля померлого – це святе». Це не щось святе, а іноді виникає потреба перевірити, чого так насправді хотів померлий.
Отже, запитання, поставлене як підзаголовок, та спроба відповісти на нього показують, що ми не повинні боятися розмовляти з близькими про смерть та побажань щодо похорону. Часто такі розмови з тими хто помирає, дають їм заспокоєння і допомагають змиритися з реальністю смерті та тим, що буде після неї. Виконуючи волю померлого, виконуючи його прохання, ми виявляємо йому повагу, а можливість діяти дозволяє пережити найважчий час після смерті близької людини.
ЧИ МЕНІ БРАКУЄ ВІРИ, ЯКЩО ТАК СИЛЬНО СУМУЮ ПІСЛЯ СМЕРТІ БЛИЗЬКОЇ ЛЮДИНИ?
Віра не виключає смутку, про що прекрасно свідчить похоронна префація: «… і хоча нас засмучує неминучість смерті, ми втішаємося обітницею майбутнього безсмертя. Тому що життя Твоїх вірних, о Господи, змінюється, але не кінчається…».
Розлука і смерть – це те, що може завдати нам глибоких ран. Смерть близької особи викликає природний смуток, тугу і страждання. Сам Ісус був глибоко засмучений і плакав біля гробу Лазаря (пор. Ів. 11:33-35), а також плакав над духовною смертю Єрусалима (пор. Лк. 19:41-44).
Це часто добрий смуток, який спонукає до навернення, переоцінки власного життя, він допомагає зрозуміти, що в житті важливе. Тоді люди кажуть собі таке: «У мене ще є життя і моє життя має значення для тих, хто відійшли та для тих, хто залишився». Наше життя має значення для померлих, які, стоячи перед Богом, ще більше прагнуть нашого щастя і близькості до Бога. До того ж, як кажуть психологи, переживання болю і горя дозволяє заново влаштувати своє життя, навіть після втрати найближчих людей.
Святий Павло писав до Солунян: «Не хочу ж я, браття, щоб не відали ви про покійних, щоб ви не сумували, як і інші, що надії не мають» (1Сол. 4:13). Горе, яке переживають ті, хто не має надії, може паралізувати або й надовго закрити людину для життя, призвести до відчаю, депресії і навіть самогубства. Завдяки надії, хоча вона не зменшує біль від втрати, віруючі продовжують жити, усвідомлюючи присутність померлих у Бозі та з ними.
ДЕЯКІ ЦЕРКОВНІ СПІЛЬНОТИ СПІВАЮТЬ РАДІСНІ ПІСНІ НА ПОХОРОНАХ. ХІБА ЦЕ ДОРЕЧНО? ЧИ МОЖНА ВІДЧУВАТИ РАДІСТЬ, КОЛИ ХТОСЬ ПОМЕР?
На перший погляд, радість не співвідносна зі смертю. З іншого боку, можна згадати про померлих, до яких ми переживаємо вдячність і саме радість від того, що нам було дано зустріти їх на своєму шляху. Під час похорону отця Анджея Шпака, легендарного молодіжного душпастиря з Польщі, протягом кількох хвилин лунали оплески, в яких була радість і вдячність за його життя. В Італії, на одному похороні, я також почув оплески, коли труну виносили із храму. Буває, що під час похорону співають радісні пісні про воскресіння, сповнені надії. Це дуже конкретне визнання віри у воскресіння в момент переживання смерті.
Чи можна відчувати радість? Я опускаю ситуацію, коли чиясь смерть стає звільненням для живих, коли, наприклад, залежність чи життєва позиція були джерелом страждань або своєрідним «пеклом на землі» для близьких. На мою думку, частіше відчувають полегшення, особливо коли смерті передували довгі страждання. З іншого боку, хто з нас ніколи не чув чи навіть не брав участі в поминках, під час яких був гумор, а іноді й гучний сміх, коли згадували про померлого? Це також є важливою частиною прийняття смерті та нестачі близької людини.
Отож, мабуть, якщо чиєсь життя виповнилося, у ньому було багато добра і любові, то усвідомлення того, що ця близька людина пішла на зустріч з милосердним Богом, стає джерелом надії та радості, хоча не позбавляє від смутку, що виникає внаслідок втрати.
ЧИ ІСНУЄ СПОСІБ ПЕРЕЖИВАТИ ЖАЛОБУ ПО-ХРИСТИЯНСЬКИ? ЖАЛОБА – ЦЕ ЛИШЕ МІЙ ДОСВІД, ЧИ СВОГО РОДУ МОЛИТВА АБО ПОЖЕРТВА ЗА ПОМЕРЛОГО? СКІЛЬКИ ЧАСУ МАЄ ТРИВАТИ ЖАЛОБА?
Християнин переживає жалобу з вірою, любов’ю та надією, джерелом яких є таємниця смерті та воскресіння Ісуса. Це оберігає його від відчаю. Жалоба, яку переживають у вірі, поєднує в собі індивідуальне переживання з пам’яттю та молитвою за померлого. Час жалоби може поглибити віру, хоча смерть може також призвести до її послаблення і навіть втрати.
Психологія говорить про різні етапи жалоби. Існує також егоїстичний і патологічний спосіб перенесення жалоби, які шкодять тим, хто залишається і позбавляють їх можливості жити далі. Важливо, щоб людина, яка переживає жалобу, не замкнулася в собі і не відрізалася від живих людей, тих, які довкола неї. У цьому контексті важливо дозволити людині, що перебуває в жалобі, пережити і висловити бунт проти смерті близької людини, навіть бунт проти Бога. Ми маємо допомогти людині, яка переживає жалобу, пережити її зріло і вийти з неї.
Скільки часу має тривати жалоба? Мабуть до тих пір, поки не налагодиться життя без втраченої людини, тобто до часу прийняття факту, що людина померла і часу свідомого прийняття і примирення зі собою та втратою. Це прийняття втрати – своєрідний спосіб навчитись жити без близької людини. Воно також дозволяє нам знайти місце для цієї людини в нашій пам’яті та житті в такий спосіб, щоб не відчувати докучливого і паралізуючого болю. Можна сказати, що жалоба має тривати стільки часу, скільки людині потрібно, аби перейти від запитання: «Чому він помер / вона померла?» до наступного запитання та відповіді на нього: «Як тепер жити без неї / нього?».
ЧИ ТРЕБА ВВАЖАТИ НЕВІРНІСТЮ ПОВТОРНИЙ ШЛЮБ У ВДІВСТВІ?
Я знаю людей, які навіть не уявляють собі нових відносин після смерті одного з подружжя. І знаю тих, хто одружився вдруге і живе щасливо, без суперечності з першим шлюбом. Заради справедливості слід додати, що я також зустрічав тих, у кого другий шлюб був абсолютно невдалим, саме через пам’ять про першого померлого із подружжя.
Відповідь на це запитання цілком особиста і залежить від конкретної людини, яка відповідає на нього не теоретично, а своїм життям. Церква дозволяє повторне таїнство подружжя після овдовіння. Ми віримо, що ті, хто нас любили (і досі люблять), хочуть нашого щастя: якщо когось, незалежно від віку, зробить щасливим новий сакраментальний шлюб, то слід його вкласти, і це не буде, жодною мірою, формою невірності. Я пам’ятаю сцену з одного фільму, де друга дружина читає лист від першої померлої дружини, який починається словами: «Якщо ти читаєте цей лист, то це означає, що любиш мого чоловіка, а він любить тебе…».
ЯК МЕНІ ЖИТИ ДАЛІ? ЯК ТЕПЕР МАЄ ВИГЛЯДАТИ МОЯ ЛЮБОВ ДО БОГА І БЛИЖНЬОГО?
Коли під час навчання в Кракові помер один з моїх братів, якому було лише двадцять чотири роки, тоді в мене зродилася думка, яка залишилася донині: «У житті немає часу для половинчастості». Пізніше прийшла ще інша, – і з віком, вона виринає дедалі частіше: «Завтра може й не бути, маю тільки сьогодні, щоб любити». Ці думки кожного разу повертають мене до свідомості того, що кожна хвилина життя важлива, бо можемо зустріти смерть у будь-яку мить. Смерть наших близьких, має інтенсифікувати наше життя, аби воно ставало щоразу повнішим. Цікаву думку в книзі «Особистість і релігія» висловив Гордон В. Олпорт: «Правдоподібно, ми могли б, довести, що протягом історії ті християни, які найбільше прислужилися земному світові в найпрактичніший спосіб, були одночасно і тими, хто ревно вірив у прийдешній світ».
Я думаю, що досвід швидкоплинності та крихкості життя часто супроводжує нас. Ми – лише «глиняні посудини», але віра говорить нам, що водночас зберігаємо «великий скарб»: «Бо Бог, що звелів був світлу засяяти з темряви, у серцях наших засяяв, щоб просвітити нам знання слави Божої в Особі Христовій. А ми маємо скарб цей у посудинах глиняних, щоб велич сили була Божа, а не від нас» (2Кор 4:6-7). Той скарб, який ми зберігаємо у своєму житті – це присутність Бога в Трійці, це наша любов і любов до нас. Але це також усвідомлення власної крихкості та слабкості, що зцілює нас від будь-якої гордині та зухвалості.
Смерть близької людини завжди порушує питання нашої віри, а особливо у вічне життя, змушує задуматись про значення нашого щоденного життя. Отець Яцек Салій ОР говорить про три критерії справжньої віри у вічне життя в нашому щоденному житті: довіра до Бога у всьому, вибір Божого шляху навіть тоді, коли це суперечить правилам цього світу та використання джерел вічного життя (переважно йдеться про Євхаристію).
На завершення наших роздумів, у контексті запитання як жити тут і зараз, ми можемо згадати слова Ісуса: «Тож пильнуйте, (…) будьте готові й ви, бо прийде Син Людський тієї години, коли ви не думаєте!» (Мт. 24:42,44) і помолитися словами, сказаними Матір’ю Божою 13 липня 1917 року в Фатімі: «О Ісусе, прости нам гріхи наші, спаси нас від вогню пекельного, приведи на небо всі душі, а особливо ті, які найбільше потребують Твого милосердя».