Люди часто запитують, як контролювати думки під час Божественної Літургії. Зосередженість на молитві – це дуже важлива справа. Первісна Церква поділяла Божественну Літургію на дві частини: літургію катехуменів (від початку до Євангелія) та літургію вірних, тих, хто вже прийняв таїнство Хрещення (від визнання віри до Причастя). Я вважаю, що про цей поділ потрібно пам’ятати. Щоб зосередитися на молитві, ми спочатку повинні навчитися контролювати самих себе. Якщо ми помічаємо, що наші думки десь мандрують і починаємо цікавитися тим, що довкола нас, то це знак, що треба стрепенутися. У першій частині Божественної Літургії ми можемо дозволити собі на те, щоб на деякий час вийти зовні, обмити обличчя, струсити головою та повернутися до святині. Звісно ж, я не заперечую важливості літургійних читань. Однак Євангеліє ми завжди можемо прочитати вдома. Найліпше зробити це завчасу. Тоді читання буде для нас зрозумілим. Натомість, коли закінчується «Символ Віри» і починається літургія вірних, ми повинні сказати собі, що тепер настав дуже важливий час, і ми повинні бути уважними. Від тієї миті зростає напруження, підвищується рівень святости. Пам’ятаючи про це, нам легше буде зосередитися на молитві. Коли священик починає читати молитву приготування до Причастя, намагаймося звертати увагу на найважливіші слова. Якщо ми стежитимемо за кожним словом, то швидко згубимося і знову будемо звинувачувати себе в тому, що наш розум кудись втікає. Тож зосередьмося на найважливіших моментах та словах, таких як жаль за гріхи, примирення, пробачення чи жертва.
Уявімо собі, що ми хочемо потрапити на другий берег дуже бурхливої річки. Ми кидаємо великі камені й перестрибуємо з одного на другий, поки не опинимося на іншому березі. Ми не входимо у воду, бо течія не дала б нам зробити і кроку. Набагато легше перейти через річку, стрибаючи з каменю на камінь. Подібно ми можемо поводитися, коли беремо участь у Божественній Літургії. Не звинувачуймо себе в тому, що не можемо увесь час бути зосередженими. Якщо хтось отримав дар уважности й може бути зосередженим упродовж усієї другої частини Божественної Літургії, то це дуже добре. Однак таких людей небагато. Тому намагаймося зосередитися на найважливіших моментах. На тому, як ми визнаємо свою провину, як отримуємо прощення від Господа. Пам’ятаймо також про те, щоб гідно приймати Тіло та Кров Христа. Звернімо увагу хоча б на ці події, і Бог благословить нашу молитву.
Не гасімо першого запалу
Християнин, який розпочинає свою приязнь з Ісусом, не може дозволити собі, щоб його зв’язок із Богом послаблювався. Бо якщо він погодиться на це, то врешті-решт віддалиться від Бога і лише називатиметься християнином. Ця проблема стосується не лише мирян, які намагаються узгодити свою щоденну працю з участю в житті парохії. Така небезпека також з’являється в чернечому житті. Молода людина, яка вступає до монастиря, через якийсь час відчуває, що її поглинули щоденні обов’язки, вона потрапляє в рутину і втрачає перший запал до чернечого життя.
Коли молоді хлопці просять мене про духовні поради, я часто повторюю, що їм треба подбати про те, щоб втримати первинний запал духовного життя. Наприклад, якщо ми поглянемо на подружжя, то можемо помітити деяку схожість. Скільки молодих пар розпочинали своє спільне життя, сповнені полум’яного кохання? Закоханість, заручини, потім шлюб та перші місяці спільного життя. Перші разом прожиті роки, перші діти, все чудово укладається. Потім надходить час постійної турботи про дім, заробляння грошей, щоденні труднощі та проблеми, з якими доводиться змагатися. Романтизм поволі вмирає, а подружжя перетворюється на звичку. Щось подібне буває і з першою роботою, яку ми розпочинаємо відразу після школи. Спочатку ми нею захоплені, здобуваємо досвід, заробляємо перші гроші. Початкове захоплення не триває вічно. Ми здобуваємо новий рівень і починаємо сповільнювати темп.
Вважаю, що згасання першого запалу під час зіткнення із тривалим періодом життя – це частина людської долі. Це стосується кожної сфери життя – праці, подружжя, релігійного досвіду. Щоб кожного дня заново відроджуватися, нам потрібно докласти до цього зусиль. Авва Петро мав звичку щодня повторювати, що заново розпочинає своє життя. Я також намагаюся його наслідувати. Після того, як я відслужу Божественну Літургію, то опівночі повертаюся до келії. Лягаю спати і встаю о шостій вранці. Під час ранішньої молитви я пам’ятаю про те, щоб сказати Господеві, що це мій новий день. Перший день решти мого життя. Я дякую Богові за життя і за себе самого. Сходить сонце, я молюся і споглядаю народження нового дня. І сприймаю це як символ мого нового життя.
У професійному житті або в подружжі відпочинок – це дуже потрібна справа. Ми маємо канікули та відпустки, щоб, так би мовити, зарядити свої батарейки, набратися нових сил. У духовному житті молитва повинна спонтанно надавати руху нашому організмові, розпочинати наше функціонування. Щодня ми повинні позбуватися рутини, відновлюючи свою молитву та дбаючи про те, щоб вона розвивалася. Не дозволяймо, щоб наша молитва стала схематичною. Якщо ми помічаємо, що наша молитва стала механічною, то ліпше відмовмося від неї на тиждень. Замінімо її іншою практикою, а через тиждень повернімося до неї. Таким чином ми додамо собі енергії, зможемо по-іншому поглянути на свою молитву. Це не легко, але з цим потрібно боротися.
Бо турбота про добру та живу молитву – це боротьба. Протиборство зі спокусами, з самим собою. В Одкровенні від св. Івана натрапляємо на лист до церкви в Лаодикеї. Слабкістю цієї спільноти була літеплість (Од. 3:15). Вони не були ані холодними, ані гарячими. Ця церква містилась десь на околицях. Ісус застерігав, що викине їх зі Своїх уст, оскільки не толерує байдужости. Життя без запалу – це велика помилка. Це поразка. Про це варто пам’ятати. Треба вміти затриматися, уникати життєвої рутини, здобувати новий досвід, який зможе розбудити й оживити наші почуття.