Коли людина стоїть, то представляє сильну, здорову особу, homo erectus. Коли робить поклін, то зізнається у своїй слабкості. Тож я спробував зігнути коліна і схилити чоло до землі. Це була перша порція зусиль, можливо, навіть боротьби, якщо це можна так назвати. Врешті я клякнув. Переді мною на стіні висіла велика ікона, на якій була зображена Богородиця. Ця ікона була дуже відома в австралійських релігійних колах тим, що біля неї люди оздоровлювались. Наприклад, дружина грецького священика, яка хворіла на рак. Звістка про це швидко розійшлася Австралією. Вірні, які належали до інших християнських віровизнань, також приходили до цієї ікони. Я ж переймався не самою іконою, а належним виконанням поклонів, а також стежив за своєю групою. Коли я здійснював доземний поклін, то мусів доторкнутися чолом до землі, а це мені давалося нелегко, оскільки за все своє життя я не зробив жодного поклону. Але я спробував. Щоправда, долоні я склав не зовсім правильно, але тоді це не мало особливого значення. Врешті я торкнувся обличчям до землі. Що відбувається із нашим тілом, коли ми робимо доземний поклін? Якої форми набуває наше тіло? Як його сприймає хтось, хто стоїть поруч і спостерігає за нами? Цієї миті ми наполовину зігнуті, а це нагадує позицію дитини в лоні матері. Коли лежав у цій позиції, то відчув, що я – малий, слабкий і безпорадний. Усі ці емоції раптом пробудилися в мені. Сам доземний поклін був фізичним актом, але з погляду психології його ефект був набагато сильнішим. Тоді мені здавалося, що я негідний підвести погляд. Доземний поклін дуже виразно змальовує стан християнської покори. Коли я отак лежав, притулившись до землі, з мене почав випливати увесь мій смуток, я розплакався і зовсім не стримував сліз. Я молився і сповідався, але тоді ще не усвідомлював цього. Виливаючи усі свої почуття, я раз у раз повторював, що в мене немає матері, яку я втратив, що мені сумно, бо вона мені дуже потрібна. Я постійно запитував: «Чому вона відійшла?». Я все ще почувався самотнім сиротою. А ще я подумав, що мушу підвестися і наступний поклін буде уже легшим.
Вона мене вислухала
Я зробив другий поклін. Знову повторював ті самі слова, виливаючи свій біль і жаль. Моє чоло торкалося землі. Позаду почувся голос: «Я буду твоєю матір’ю». Я почув це виразно. Голос був приємний і лагідний. З одного боку, солодкий, з іншого – сильний. Це був дуже зворушливий жіночий шепіт. Я чув його англійською мовою, своєю рідною мовою. Я не знав, хто це говорить. Подумав, що, можливо, це одна зі сербських жінок почула мій плач і підійшла, щоб мене розрадити. Щоб переконатися в цьому, я подивився ліворуч та праворуч. Біля мене нікого не було. Я стояв сам-один. Знову повторив слова нарікання і знову почув голос: «Я буду твоєю матір’ю». Цього разу я вирішив дізнатися, звідки походить цей голос. Підвів очі.
Ікона була на стіні навпроти мене. Коли я подивився на неї, то побачив, що Богородиця легко похилилася в напрямку до мене. Це не була ціла постать Марії. На іконі було зображене погруддя Богородиці, яка тримає на руках Ісуса. Марія нахилила голову вперед, натомість сама ікона залишалася на стіні. Вона схилила голову до мене, поглянула мені просто в очі і втретє повторила: «Я буду твоєю матір’ю». Коли вона усміхалася, то була чудова та любляча. Її слова забрали увесь біль із мого серця. Богородиця повернула мені надію та віру, а також віру в самого себе. Все це трапилося в якусь долю секунди. Я почувався як новонароджена, відновлена людина, а все завдяки її любові, її очам, усмішці, голосу та присутності. Це відчуття пронизувало мене наскрізь. Мене наповнила її присутність. Уся постать Богородиці випромінювала світло, ясніла. Я був змушений опустити очі, щоб поклонитися.
Врешті я зробив третій поклін. Коли я вже підвівся, то постать Марії повернулася на своє місце, ніби злилася з іконою. Ясність зникла, а ікона знову була лише зображенням. Її присутність була очевидною. Вона перемінила моє життя. Мені це не ввижалося. Я бачив її, чув її голос і справді відчував її любов. Від тієї миті я почувався залежним від неї вже на все життя. Я також усвідомлював, що моє життя стало посвяченим лише їй. Любов Богородиці до мене була великою, а водночас настільки достатньою, щоб тримати мене при житті. Вона втихомирила увесь мій біль, розвіяла сумніви, страхи та внутрішню боротьбу. Вона заповнила порожнечу та заспокоїла мою потребу в любові. І все це сталося в якусь долю секунди. Я вийшов із церкви й був переконаний, що вже маю люблячу матір. І вона не лише красива та мила, а й лагідна та щедра. Усі знання про неї я отримав завдяки любові. Мені не треба було багато часу, щоб її пізнати, оскільки все трапилося дуже несподівано. Богородиця явилася мені у всій своїй величі й передала свою любов. Відтоді щоразу, коли я її бачив, відбувалося щось подібне. А бачив я її кілька разів. Також тому я не міг і не хотів покинути тієї святині та монастиря. Я мусив залишитися з Марією, бути близько біля неї. Я сказав єпископові, що не хочу йти з цього місця. І так сталося. Я залишився в сербському православному монастирі.
Того дня моє життя для світу закінчилося. Я більше не повернувся до університету, де працював викладачем. Я також не повернувся до свого дому. З огляду на Богородицю я залишив геть усе. Разом з її любов’ю на мене зійшов дар чернечого життя. Так я став християнином. Я залишився в християнській церкві, бо більше ніде не знайшов би люблячої матері, яка могла подарувати мені нове життя.
Безустанний контакт із Матір’ю
Як я почав вірити, що Ісус Христос – це мій Спаситель? Цей процес складався із двох етапів. Перший був у Сербії. Після того, як я зустрів Богородицю і вступив до сербського монастиря, єпископ швидко збагнув, що раніше я небагато знав про християнство та православ’я. Я навіть не вмів пояснити, у чому полягає християнський спосіб життя. Я не відразу зізнався єпископові, що до навернення був атеїстом. А змовчав про цей факт тому, що не хотів, щоб мене вигнали з монастиря. Мені дуже хотілося залишитися там, де я зустрів Богородицю. Спостерігаючи за мною впродовж кількох місяців, єпископ зрозумів, що я не маю найменшого уявлення про те, у чому полягає життя в монастирі. Він запропонував мені поїздку на навчання до Сербії та Греції. Там я мав ліпше ознайомитися із православною традицією та способом життя. Я погодився. Однак спочатку запитав, чи там я також бачитиму Богородицю. Єпископ відповів, що вона є всюди, у всіх монастирях у всьому світі. Така відповідь мене заспокоїла. Адже я не хотів втратити контакту зі своєю Матір’ю. Я відвідав кілька монастирів у Сербії. Впродовж якогось часу я також перебував у Греції.