У моїй голові виникла нова ідея на життя. Однак монах, з яким я розмовляв телефоном, не визнав мене добрим кандидатом для монастирського життя. Я знову зазирнув до телефонної книжки і знайшов інший номер. Цього разу це був сербський православний монастир. «А чому б мені не спробувати?», – подумав я. Тож зателефонував і запитав, чи можна їх відвідати. Як потім виявилося, я розмовляв із єпископом, який запросив мене на зустріч. Він не відкинув мене. З одного боку, він мав на це виразну причину, а з іншого, але це я зрозумів пізніше, ним керувала Божа рука. Єпископ замість того, щоб ставити мені запитання, як це робив католицький монах, не квапився мене оцінювати. Він запросив мене на візит, промовивши значущі слова: «Прийди та побач». Як єпископові спало на думку запросити мене? Слова, які я почув у слухавці, були з Біблії. Після арешту Івана Христителя його учні почали долучатися до Ісуса. Коли Пилип пізнав Ісуса, то збагнув, що саме Він є Вчителем, про якого говорили пророки. Пилип відвідав свого приятеля Нафанаїла й заохочував його прийти та послухати Ісуса. Нафанаїл відповів, що з Назарета не може прийти нічого доброго. А Пилип відказав, що до нічого не зобов’язує свого друга І саме тоді промовив слова: «Прийди та побач». Я дуже зрадів, коли почув запрошення і нетерпляче очікував зустрічі. Я приїхав до монастиря в суботу. Цей день у всіх православних монастирях призначений для молитви за померлих. Коли я заходив до монастиря, ченці якраз поверталися з молитви. Ми разом пішли на цвинтар, де серби поминали своїх померлих. Єпископ привітався зі мною і подав руку. Я намагався сісти до автомобіля, в якому їхав він. Однак єпископ запропонував мені сісти до іншого, разом із подружжям, яке стояло поруч. Після короткого знайомства та обміну кількома фразами, я дізнався, що недавно їхня донька відвідала цей монастир, а він, треба сказати, був дуже популярним. Відразу після цього візиту, дорогою додому, вона загинула в ДТП.
У подальшій розмові виявилося, що батьків переповнює гіркота. Вони мали дуже багато претензій, і до Бога також, Який забрав у них доньку. Так склалося, що в той час я також переживав велику кризу. Я бунтував і ставив собі запитання: «Де був Бог, коли помирала моя мати? Чи Він взагалі існує, якщо не простягнув мені Свою руку допомоги?». Ми утрьох нарікали на Бога, Який, як ми вважали, був відповідальним за наші нещастя. Я не знаю, чи єпископ мав якийсь прихований намір, коли сказав нам сісти до одного автомобіля. Розповіді про свої жалі принесли нам духовний комфорт та втіху.
Я ніколи нікому не кланявся
Повернувшись із цвинтаря, семеро з нас пішли до святині. Коли я увійшов, то мою увагу привернула велика ікона Богородиці. Раніше я бачив різні ікони, але ставився до них лише як до об’єктів мистецтва. Тоді я нічого не знав про ікони. Звісно, я чув про Богородицю, адже про неї чули всі, однак я знав про неї небагато. Між нами не було близького зв’язку. Я також не розумів ролі та значення Богородиці в православній Церкві. Я знав, що католики називали її Дівою Марією, і на цьому мої знання закінчувалися.
Я бачив її зображення в різних журналах, однак тоді вона ще не мала для мене більшого значення. Я зайшов до церкви й побачив, як люди б’ють поклони. Я був здивований. Австралійці нікому не кланяються, а для привітання достатньо потиснути долоню. Навіть якщо таксист зустрічається із прем’єром, то не кланяється, ані не цілує руки. Просто подає руку для привітання і цього достатньо. В Австралії прийнята неформальна форма привітання людей різного суспільного становища. У зв’язку з цим я не був готовий бити поклони, які б свідчили про мій послух абстрактній силі. Це мене бентежило, але водночас я хотів бути ввічливим. Всі серби, які там були, зробили три доземні поклони перед іконою Богородиці. Потім вони переходили убік до місця, де навчав священик. Разом почали співати гимн до Богородиці. Я подумав, що зроблю так само, як інші, та вперше поклонився перед іконою.