«Не захоплюйтеся всілякими та чужими науками. Бо річ добра зміцняти серця благодаттю, а не стравами, що користи від них не одержали ті, хто за ними ходив. Маємо жертівника, що від нього годуватися права не мають ті, хто скинії служить, бо котрих звірят кров первосвященик уносить до святині за гріхи, тих м’ясо палиться поза табором, тому то Ісус, щоб кров’ю Своєю людей освятити, постраждав поза брамою. Тож виходьмо до Нього поза табір, і наругу Його понесімо, бо постійного міста не маємо тут, а шукаємо майбутнього! Отож, завжди приносьмо Богові жертву хвали, цебто плід уст, що Ім’я Його славлять. Не забувайте ж і про доброчинність та спільність, бо жертви такі вгодні Богові.»
Я вже розповідав про те, як я читав щоденник священика, що знаходився в таборі військовополонених з 1940 по 1945 рік. Читання захоплює і в той же час розчаровує; захоплює, бо щоденник давав можливість спостерігати день у день, очима очевидців, життя ув’язнених, розчаровує – оскільки німці, ясна річ, не дозволили б навіть у щоденнику писати щось «підривне». Цензурі піддавалися не лише листи в табір і з табору, але і щоденники (багато ув’язнених вели щоденник). Якщо виявлялися занадто відверті висловлювання про перебіг війни, щоденники конфіскувалися і знищувалися. З особливою пильністю проводилися перевірки в останні два роки війни, коли союзники вторглися в Європу і військовополонені жадібно хапалися за будь-який слух, гадаючи, коли ж прийде звільнення.
От чому про сучасні події часто писали свого роду шифром, який зовсім не завжди вдається розгадати. Наприклад, автор недомовками згадує повітряні рейди союзників, він говорить про події війни так завуальовано, що інші полонені, зрозуміло, розуміли його з півслова, а я без коментарю не розберуся. В якийсь момент я зміркував, що записи про курей і лисиць ніяк не пов’язані із сільським господарством: йдеться про військовополонених, що втекли з табору. Автор щоденника висловлює надію, що вони вислизнуть від «лисиць», тобто охоронців або посланих навздогін солдатів, не будуть схоплені чи убиті, але благополучно дістануться до своїх.
Але от текст, зовсім не завуальований, проте щоб його зрозуміти, потрібно уявити собі ситуацію, про яку в ньому говориться, і те, що спочатку здавалося загадковим, набуде сенсу. Адже ми вже близькі до того, щоб проникнути в «історичну ситуацію» перших адресатів послання. От вони бачать пораду не захоплюватися «всілякими та чужими науками» відносно харчових заборон. Нехай не страшаться прийняти засудження, що неминуче припадає на долю послідовників Ісуса. Не нинішнього міста чекають, а міста прийдешнього. І знову автор нагадує їм про істинні жертви, які вони повинні принести замість регулярних тваринних жертвопринесень. Читачі цього послання поступово вчаться розрізняти нинішній Єрусалим і Єрусалим прийдешній (12:22-24) і розуміти, що самі вони знаходяться в прийдешньому, а не теперішньому Єрусалимі.
З цього ще не виходить, ніби адресати неодмінно проживали в Єрусалимі. Це могли бути члени юдеохристиянської общини десь у Палестині, а то і в язичницькому світі, що сприймала себе як «маленький Єрусалим». Проте згадка вівтаря і жертвопринесень показує, що цим людям слід було дистанціюватися від земного міста і Храму, де все ще звершувалися жертвопринесення, а в юдаїзмі існувало тільки одне таке місто і Храм.
Цілком імовірно, що цей повний туманних натяків уривок тому і написаний у такій загадковій формі, що в той момент і автор, і читачі знали, наскільки напружена ситуація склалася навколо послідовників Ісуса в Єрусалимі і його околицях. Треба було заохотити читачів глибше продумати свою віру і висновок з неї і підготуватися до остаточного розриву з юдаїзмом, який міг статися в будь-який момент. Важко судити, чи відноситься послання до пори юдейського повстання проти Риму (66-70 Р.Х.), оскільки неодноразово траплялися інші кризи і катастрофи, коли християн звинувачували в зраді національним інтересам. Але, звичайно, велика війна, що закінчилася знищенням Єрусалиму і Храму, якнайкраще вписується в цей контекст.
Тепер ми починаємо ясно розрізняти в авторській інтонації іронію. У вірші 9 він застерігає проти «всіляких та чужих наук», а ці науки – приписи про чисту і нечисту їжу! Його читачам доведеться поглянути на юдейські харчові заборони, правила про те, що можна їсти і як це готувати (а без цих правил немислимий істинний юдаїзм), як на ті науки, які здавалися дивними більшості юдеїв, тобто на науки зовнішнього, язичницького світу. У таких правилах немає жодної користі, стверджує автор послання. Важлива благодать у серці, а не їжа в шлунку. Щоб зрозуміти суть конфлікту, досить заглянути в Мр. 7 або Гал. 2.
У віршах 10-14 він знову порівнює Ісуса з тваринами, що приносяться в жертву за гріх. Цього разу підкреслюється не досконалість Його жертви (про це досить сказано в розділах 9 і 10), а схожість між Ісусом, страченим за містом, і тваринами, чиї тіла спалювали за межами стану. (Цілком імовірно, що автор під час всього послання вважає за краще говорити про скинію в пустелі, а не про Єрусалимський Храм ще й тому, що йому не хотілося сконцентровуватися на основних інститутах юдаїзму, на будівлі і на системі в цілому, які за словами Ісуса вже підлягають Божому суду.) Важливіше інше: послідовники Ісуса готові покинути місто і Храм, нехай навіть одноплемінники-євреї визнають їх зрадниками і проклянуть.
Подібне «відлучення» не позбавить їх прямого доступу до Бога і можливості відчувати Його присутність, як відчувалося воно в Храмі. Навпаки, вони «мають жертовника», з якого мають право годуватися (в. 10), – як і вище в посланні, йдеться про небесне святилище, де вірні допускаються не лише в зовнішній двір, як прості вірні в Єрусалимський Храм, а в Святеє святих, бо вони освячені кров’ю Ісуса (в. 12). От чому християни можуть вважати себе більш привілейованими, ніж єрусалимське священство («що скинії служать», – знову ж таки «зашифроване повідомлення»). Вірш 10 наполягає: хто не поспішить прийняти переваги нового Заповіту, що відкрилися в Ісусі, не буде допущений до того останнього і досконалого вівтаря. Бог встановив новий Заповіт, але для тих, хто відмовляється від благословень цього Заповіту, не залишається обіцянь.
Місто нинішнє приречене на знищення, і залишається лише місто обітоване, місто прийдешнє. У Гал. 4:25-26 нинішній Єрусалим опиняється в рабстві і під судом. Послідовники Ісуса претендують на громадянство в Єрусалимі прийдешньому (розділи 11 і 12). Підсумок усього цього – радісне, безперешкодне служіння (вірші 15-16). От «жертва», угодна Богові, а не тисячі зарізаних тварин. Богові приємні люди, що повторюють ім’я Ісуса в особистій молитві, спільному богослужінні та свідоцтві, чого б їм це не вартувало. Їх свідоцтво принесе плоди. І буденне життя християнської общини, життя в щедрому і великодушному товаристві, саме по собі є «жертвою», актом поклоніння. Бог дуже задоволений цим. Ми казали, що не можна справами заслужити прихильність Божу, але звідси зовсім не витікає, що Бог не радіє, коли ми щось робимо або намагаємося зробити заради Його імені. Любов не можна заробити або заслужити, тому вона так радіє взаємності. І це теж – справа Його благодаті. На такій ноті якраз і завершується послання.